Читать «Діви ночі» онлайн - страница 64
Юрій Павлович Винничук
— Ще й сорочка оно розірвана.
— Да-а… — співчутливо кивнув головою, а потім загукав: — Едик!
Із сусідньої кімнати вийшов мій улюблений сержант, який після тяжкої праці над моєю зовнішністю вирішив поснідати
i тепер наминав пиріжок із м’ясом за чотири копійки. У мене на його з’яву знову заколотилося серце. Боже, як я не люблю, коли мене б’ють!
— Підвези його, Едику. А то ще загребуть по дорозі за те, що псує загальний вигляд міста.
— Ясне діло, підвеземо! — не знати чого втішився Едик, витираючи масні губи і пальці хустинкою.
— Та ні, я вже якось сам, — затупцяв я на місці і поклав руку на клямку.
— А ти не встидайся, — заспокоїв мене сержант. — Ми свої люди.
Він посадив мене в міліцейську машину, сам сів за кермо,
й ми поїхали. По дорозі я відчув, як у мені закипає лють, і тоді бовкнув: — А от ви мене в націоналізмі запідозрили, а самі, в жовто-блакитній машині катаєтесь.
Сержант кілька секунд помовчав, наче обдумуючи, мої слова, а тоді, дивлячись на мене в люстерко, просичав:
— Ти знаєш що? Більше так не жартуй, добре?
— Умгу.
— Я тебе дуже прошу.
— Добре. Я просто подумав, що тобі буде дуже смішно.
— А мені, бач, не смішно.
— Ну, пробач…
— Тільки на перший раз.
— Едик, ти мене, будь ласка, до самої хати не підвозь, добре? А то сусіди, знаєш… Вони в нас на жовто-блакитний колір мають бурхливу реакцію.
— Знову починаєш? — грізно блиснув зубами сержант.
Чому він так тяжко реагував на ці невинні жарти? Може, тому, що дебіл?
— Усе, Едику, я більше не буду. Але зупинися на сусідній вулиці. Я уже якось тих кілька метрів дошкандибаю.
Едик пригальмував.
— Ага, забув спитати, — затримався я у дверях. — Де лежить Микола?
— Що? Хочеш провідати?
— Хочу.
— На Ужгородській. Травматологія, четверта палата.
— Ну, тоді чао! — привітно помахав я рукою.
Едик подивився на мене з неприхованою цікавістю. Підозрюю, що в його голові майнула дотепна думка: а чи не доложити цьому чмурику ще одного шнобля під око? Проте він тільки скрушно похитав головою, остаточно зневірившись у своїх педагогічних здібностях, і не відповів нічого. Доки я не завернув за ріг, він сидів у машині, проводжаючи мене дбайливим поглядом міліціонера, таким для нас знайомим з рожевих плакатів.
Удома я поскидав із себе вбрання і голий став перед дзеркалом. Тіло скидалося на географічну карту Полінезії — безліч синіх та червоних острівців покривали його вздовж і впоперек. На колінах позапікалася кров.
Я набрав у ванну води, слідкуючи, щоб була ледь тепла, бо гарячої я б не витримав, і занурився по саму шию. Мене все пекло, я почувався так, наче б щойно зійшов з конвеєра, на якому власне складають таких типів, як я. З одним уточненням — мій екземпляр виявився явно спартаченим, бо жодна частина тіла не трималася купи і не гармоніювала з рештою.
Після купелі я відшукав перекис водню і промив рани, не перестаючи сичати й скавуліти, вдягнувся у все чисте і знову зазирнув у дзеркало. До мене повернувся мій рідний пристойний вигляд. Тільки на нижній губі виднілася засохла кров. Але тут уже міліція ні при чому. Це я сам себе вкусив, коли катулявся на підлозі.