Читать «Діви ночі» онлайн - страница 33
Юрій Павлович Винничук
Виписавши зі справи необхідні дані, я загорівся розшукати пані Аліну. Життя довоєнного Львова мене манило і чарувало, я жадібно збирав розповіді ще живих людей і нанизував їх, мов намистини. А хто про тамтой Львів може розповісти краще, ніж фахова повія?!
Отже, коли я її відшукав, то виявилося, що скромна бабуся провадить невеличку приватну школу повій. Але про це дещо згодом. Зараз я отримав пропозицію, про яку можна лише мріяти: попасти за стіл місцевих та залітних божків! З дна — на самий Олімп! Нехай і в республіканських масштабах, але все одно
Олімп. Як добре, що Микола проказав оте слово «школа»!
— Давай так, — кажу, підливаючи Миколі горілку, — завтра об одинадцятій вечора я дам відповідь.
— Добре. Тільки май на увазі — ніяких піндюрок! Мають бути порядні курви, охайні і чисті.
— Скільки буде клієнтів?
— Може, з десяток. То буде спеціальна клієнтура. Всім треба по дівці.
— Ого!
— Такий нюанс.
— Що ж то за нарада?
Микола стишив голос і прохрумтів квашеним огірком:
— Обласна звітно-виборна партійна конференція. Заступник Щербицького прибуде.
Я мало не захлинувся вином. Ні, за таким столом ще мені не доводилося сидіти. Ех, і погуляти можна, і надивитися чудасій! А тут ще й заплатять… Ага, до речі — скільки?
– І скільки ми отримаємо за це задоволення?
— Дістанеш на лапу три тисячі. П’ятсот мені. А решту діли собі, як хочеш. Думаю, даси їм по сотні, то не образяться.
Ми попрощалися, і я помчав додому, катуляючи в думках Миколину пропозицію.
Школа кохання пані Аліни
Відшукав я пані Аліну — простіше не буває — за телефонним довідником. Я так втішився, що подзвонив не відразу, боячись, що натраплю на її однофамільницю або дізнаюся ще прикрішу річ — вона вже не живе. У мене билося серце, коли я набирав цей номер. У голові крутилося відразу кільканадцять фраз на всі випадки життя. І коли в слухавці пролунав хрипкий жіночий голос, такий характерний для кобіт, що палять цигарки, я вже був певен на всі сто, що натрапив таки на неї.
— Пані Аліна?
— Слухаю.
— Чи не міг би я з вами зустрітися? Я збираю матеріал про довоєнний Львів.
На хвильку в слухавці зависла тиша, потім почувся якийсь шепіт, щось скрипнуло.
— А хто вам мене порекомендував?
Її голос злегка бринів металом.
— Я цілком випадково знайшов в архіві вашу справу… І подумав… а що, як ви лишилися у Львові?
— Хтось же таки мусив лишитися, нє? — тут вона розсміялася, і крига скресла. — Як вас звати і кілько маєте літ?
— Юрко. Двадцять чотири, — випалив я.
— Що я вам вповім, пане Юрцю. Можете прийти до мене, я поговор’ю з вами, і якщо ви мені припадете до ґусту, то, може, я вам дещо й вповім. Чекаю вас в суботу о десятій ранку. Знаєте Кривчицьку дорогу?
— Звичайно. — Там є така маленька сліпа вуличка — Рутяна. А на тотій вуличці зувидите кам’яницю на два поверхи з великим ґанком. Перед кам’яницею — квітник і виноград. На фіртці пишеся, жи злий пес, але можете мого Мопся не лякатись, бо він не кусає, йно лизькає. До зустрічі.
Я поклав слухавку і якийсь час перебував у стані нервового вичерпання. Я не сподівався, що вдасться так легко домовитися. У суботу я купив на базарі червоні рожі, прихопив із хати пляшку «Токаю» і на крилах влетів у маленьку сліпу вуличку під назвою Рутяна. Вуличка вміщала всього вісім будинків — чотири зліва й чотири справа. Кам’яниця пані Аліни потопала в розквітлих кущах бузку, а доріжка до будинку була вся оповита виноградними лозами, з яких звисали зелені ще китиці. На фіртці красувалася табличка з намальованою вищиреною псячою пащекою. Але коли я зайшов на подвір’я, назустріч мені вибіг кудлатий пудель з рожевим бантом під шиєю і привітно завихляв хвостиком.