Читать «Діви ночі» онлайн - страница 27
Юрій Павлович Винничук
Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.
Кінець гастролей
Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.
— Привіт. Знайомся. Я — Марунька, а це — Леська.
— Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?
— Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.
— Ось гроші. Де ви вчора пропали?
— Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.
– І що ж ви там дістали, якщо не секрет?
— Секрет. А це твоя сотня.
— Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…
— … а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай — якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?
— Я зворушений до глибини душі.
— Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.
Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.
До нашого столу підсіло двоє. Один — худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий — значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.
Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, підкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.
— Вихідний не вдався, — сміється Леська.
Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.
Ось з’являється група циган. Двоє з них, чоловік і жінка, — дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський,
— Це що — цигани? — питає старий.
— Так.
— Ти бач! У нас таких і нема.
— А ви звідки?
– Із Житомира.
Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.
— А що це на вас найшло — погуляти?
— Понімаєш, синок, хворий я. А грошей — тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ. — Хіба ми не один народ?