Читать «Діви ночі» онлайн - страница 12

Юрій Павлович Винничук

— Nie, dzięki, jestem w pracy.

— Ano, tak! — регоче Збишко. — Musisz pracować, znam twoją pracę. Jak skończysz — przyjdż do nas. Mamy także ślicznych panienek. Popatrz na Dorotę. Дорота, Дорота, візьми до рота! — заспівав поляк українською.

— Stul pysk, draniu! — дзявкнула п’яна Дорота.

— A widzisz, jaka piękna?

Франьо-курдупель дефілює далі, звинно, обминаючи крісла, випростані ноги, танцюючі пари. Він то зникає мені з очей, то несподівано з’являється, підходить до одного стола, до іншого, нахиляється, перешіптується, роззирається. Ось перебалакує з кількома повіями, уважно перебігає поглядом по залі і зупиняє свій погляд на нас. Погляд цей не віщує нічого радісного, погляд вивчає кожного з нас. Коли він зупиняється на мені, я недбало позіхаю і тягнуся за шампаном. Я розслаблений і спокійний, як ніколи. Від випитого душа рветься на простори, хочеться притулитися до чогось теплого і пружного.

За кілька хвилин бачу курдупеля уже біля сосок. Схоже на те, що вони чимось незадоволені, їхні сусіди по столу, двоє лисіючих з животиками дядечків, вийшли покурити. Коли вони з’являються знову, курдупель перехоплює їх на півдорозі, і починається торгівля. Соски стежать за нею з неприхованим інтересом. Я теж. Дядечки виразно збивають ціну. Курдупель стоїть на своєму. Жести його недвозначні: або-або. Нарешті, коли вже дійшли згоди, курдупель дає знак пальцями, і втішені соски випливають з-за столу, аби в супроводі дядечків покинути залу. Так працюють справжні сутенери.

Повернувшись назад, соски застають уже за своїм столом двох представників Середньої Азії в тюбетейках.

А курдупель усе снує і снує свою павутину… Мене, однак, непокоїть, що він занадто часто зиркає у наш бік. Щоправда, я не танцюю, і моє роздивляння по залі справді може викликати підозру. Обстеживши танцюючі пари, виловлюю оком чудесну блондинку в таких тугих джинсах, що усі звабні випуклості — як на долоні. Вона витанцьовує з якимсь добряче захмелілим піциком, явно не кавалером. «Ах, Адеса, жемчужина у моря! Ти, Адеса, знала многа горя». Коли музика закінчується, я все ще продовжую стежити за блондинкою. Піцик підводить її до бенкетного столу, де розмістилося зо двадцять осіб, і сідає навпроти. На столі букети квітів, які свідчать про те, що нарід гуляє чиїсь уродини.

При перших звуках музики я пересікаю відстань, яка нас розділяє, і запрошую блондинку до танцю. По дорозі минаємо курдупля.

— Сервус, Надю! — кидає він, встромивши свої очі просто в мене.

— Привіт, Франю! Ти чому мене не поздоровляєш?

— А ніби з чим?

— З уродинами!

— Невже? Ну всьо — фалюю за шампаном.

— Одним шампаном не обійдеться!

Але тут нас підхоплює вихор танцю і Франьо зникає.

— Я бачу, цей Франьо знає весь ресторан.

— Аякже! Така в нього робота.

— Яка саме?

Надя сміється і уникає відповіді. Вона захмеліла, і очі її світяться безмежною радістю.

– І скільки вам нині гепнуло?

— Вісімнадцять.

— Поздоровляю. А можна я вас теж привітаю шампаном?

— Обіцяю, що однією пляшкою не обійдеться.