Читать «Північне сяйво» онлайн - страница 184

Уперше Ліра побачила батькову тюрму здалеку, коли Йорик Бернісон зупинився біля підніжжя гірського хребта, щоб діти трохи розім'ялися, тому що не можна було дозволяти їм змерзнути та задубнути ще більше. — Подивіться вгору, — сказав він.

Широкий розбитий схил з каменю та криги, де ледь видно було чиїсь сліди, вів до стрімчака, який темнів на тлі неба. Аврори не було видно, але зорі яскраво сяяли. Стрімчак був чорний та похмурий, але на його верхівці стояв високий будинок, з якого в усіх напрямках розливалося світло — не курні мерехтливі відблиски жирових ламп, не різке біле сяйво анібаричних ламп, а м'яке спокійне світло гасу.

Вікна, з яких йшло світло, також підтверджували надзвичайну владу лорда Ізраеля. Скло було дорогим, і величезні вікна були недозволеною розкішшю в цих широтах, отже, вони були доказом заможності та впливовості, набагато більшим за вульгарний палац Йофура Рекнісона.

Вони востаннє залізли на ведмедів, і Йорик повів їх угору схилом до будинку. Вони опинилися на подвір'ї, засипаному снігом та огородженому невисоким парканом. Коли Йорик відкрив ворота, вони почули дзвінок десь усередині будинку.

Ліра злізла на землю. Вона ледь трималася на ногах. Дівчинка допомогла Роджеру зіскочити, і, підтримуючи одне одного, діти пішли глибоким снігом до входу.

О, як тепло буде в будинку! О, спокійний відпочинок!

Вона спробувала дотягнутися до дзвоника, але тільки-но простягнула руку, як двері відчинилися. Вона побачила невеликий, ледь освітлений коридор, який слугував для втримання тепла, та постать із лампою, яку вона впізнала — це був слуга лорда Ізраеля — Торольд зі своїм деймоном Анфангом.

Ліра втомлено відкинула свій каптур.

— Хто… — почав Торольд, але потім він побачив, хто це, і продовжив: — Ліра? Маленька Ліра? Чи я сплю?

Він відчинив внутрішні двері за своєю спиною.

Передпокій з миготливим вогнем за кам'яними ґратами, приємним гасовим світлом, у якому було видно килими, шкіряні крісла, поліроване дерево… Такого Ліра не бачила, відколи покинула Коледж Джордана, і від цього в неї перехопило подих.

Заричав деймон — сніжний барс лорда Ізраеля.

Перед нею стояв її батько. Його темнооке обличчя спочатку виражало жорстокість, тріумф та нетерплячість, але потім всі ці кольори згасли, його очі розширилися від жаху, коли він впізнав свою дочку.

— Ні! Ні!

Він відсахнувся назад та схопився за камінну полицю. Ліра не рухалася.

— Забирайся звідси! — закричав лорд Ізраель. — Іди звідси, геть, іди! Я не посилав по тебе!

Ліра не могла говорити. Вона двічі відкривала рота, тричі, а потім вичавила з себе:

— Ні, ні, я прийшла, тому що…

Здавалося, він був приголомшений, він продовжував хитати головою, потім здійняв руки, ніби хотів захистися від неї. Ліра не могла повірити, що бачить такі його страждання.

Вона зробила крок до нього, щоб заспокоїти, і за нею зайшов наляканий Роджер. їхні деймони влетіли в тепле

приміщення, і за мить лорд Ізраель провів рукою по чолу, потроху оговтуючись. Рум'янець почав повертатися на його обличчя, коли він глянув на обох дітей.