Читать «Північне сяйво» онлайн - страница 18
Філіп Пуллман
— А як же ти проводиш свій час, окрім старанного навчання?
Вона промимрила:
— Просто граюсь. Десь біля Коледжу. Просто… граюся, правда.
Тоді він наказав:
— Покажи-но мені свої руки, дитино.
Вона протягнула свої руки для огляду, а він взяв і повернув їх, щоб подивитися на її нігті. Поряд із ним на килимі лежав, як сфінкс, його деймон, час від часу помахуючи хвостом і невідривно дивлячись на Ліру.
— Брудні, — відзначив лорд Ізраель, відштовхуючи її руки. — Вони тут кажуть тобі умиватися?
— Так, — відповіла вона, — але нігті священика теж завжди брудні. Вони брудніші навіть за мої.
— Він освічена людина. А яке твоє виправдання?
— Мабуть, я забруднила їх вже після того, як помила.
— Де ти граєшся, щоб так забруднюватися?
Вона з підозрою подивилася на нього. В неї було почуття, що лазити по даху заборонено, хоч ніхто цього не говорив.
— У деяких старих кімнатах, — нарешті відповіла вона.
— А ще де?
— Іноді в Клейбедсі.
— Аще?
— В Єрихоні і порту Медоу.
— І більше ніде?
— Ні.
— Ти — брехуха. Я тільки вчора бачив тебе на даху. Вона стиснула губи і не сказала нічого. Він глузливо
спостерігав за нею.
— Отже, ти також граєшся на даху, — продовжував він. — Ти коли-небудь ходиш до бібліотеки?
— Ні. Але я знайшла грака на даху бібліотеки, — відповіла вона.
— Справді? Ти спіймала його?
— В нього була поламана лапка. Я хотіла вбити та засмажити його, але Роджер сказав, що треба його вилікувати. Тому ми давали йому крихти їжі і трохи вина, а потім він видужав і полетів.
— Хто такий Роджер?
— Мій друг. Хлопець із кухні.
— Зрозуміло. Отже, ти була на всіх дахах Коледжу…
— Не на всіх. Не можна залізти на будівлю Шелдрна, тому що для цього треба стрибнути нагору з башти пілігримів через проміжок між будинками. Там є слухове вікно, яке виходить просто на неї, але я не така висока, щоб зробити це.
— Ти була на всіх дахах, крім будівлі Шелдона. А як щодо підземелля?
— Підземелля?
— Під землею Коледж займає стільки ж місця, скільки й на землі. Я здивований, що ти ще цього не з'ясувала. Ну добре, я іду за хвилину. Ти виглядаєш достатньо здоровою. Ось на.
Він засунув руку в кишеню і дістав жменю монет, із яких дав їй п'ять золотих доларів.
— Вони що, не вчили тебе казати «дякую»? — спитав він.
— Дякую, — промимрила вона.
— Ти слухаєшся Ректора?
— О, так.
— І шануєш учених?
— Так.
Деймон лорда Ізраеля м'яко засміявся. Це був перший звук, який він видав, і Ліра почервоніла.
— Біжи грайся, — сказав лорд Ізраель. Ліра з полегшенням кинулася до дверей, не забувши обернутися і вигукнути «до побачення».
Таким було життя Ліри до того дня, коли вона вирішила сховатися у вітальні і вперше почула про Пил.
І, звичайно, бібліотекар помилявся, говорячи Ректорові, що вона не зацікавиться. Вона б жадібно слухала будь-кого, хто б міг розказати їй про Пил. Вона мусила почути про це набагато більше й раніше і, нарешті, дізналася б про Пил докладніше за всіх у світі, але ж її оточувало розмаїте життя Джордана.
І в будь-якому випадку існувало ще багато чого, про що можна було думати. Чутки вже кілька тижнів просочувалися вулицями — чутки, які одних людей змушували сміятися, а інших замовкати, як привиди в одних викликають глузування, а в інших жах. Без жодної причини і пояснення почали зникати діти.