Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 3

Яан Яанович Раннап

Вчителька вперше почервоніла, занервувала. Учні після короткого перепочинку повторили мітинг... Як же діятиме вчителька?

«Раптом залягла тиша. Вчителька стояла у ніші вікна, майже спиною до нас. Її ліва рука кволо звисала вздовж тіла».

«Зиму сорок першого року я пережила в Ленінграді,— мовила вона напрочуд тихим низьким голосом і повільно обернулася.— Мені було тоді... п'ять років. Після бомбардувань діти ходили прибирати на вулицях биту цеглу. Це було необхідно для оборони міста. Я пам'ятаю, як вони співали: тихо, не розтуляючи вуст, ніби маленькі дорослі.

Дома вже не лишилося нікого, і сестра взяла мене з собою. Я сиділа на санчатах, обкутана трьома хустками. Мені теж хотілося збирати цеглу, але не вистачало сил... Тоді мені сказали: хто дуже маленький, той може допомагати лише словами. Щоб я, коли підніматимуть важке, казала: «Смерть німецьким окупантам!»

Тиша залягла в класі. Всім було соромно. І ось який правильний висновок роблять учні, які лише кілька хвилин тому просто-таки казилися.

«Ми давно вже виросли з коротких штанців, стоїмо на порозі комсомольського віку, але, бач, іноді дуріємо, як діти. Ми думали про те, що за спиною старших наше покоління не зазнало нічого такого, і це наше щастя, а може, трохи й біда».

Так, позитивний приклад людини, дорослішої від вас, неоціненний. І я певен, що саме такі приклади, котрі вам трапляються в житті, в книжках, кінофільмах, газетах, журналах, здатні виховати вас мужніми, добрими, нетерпимими до несправедливості і зла.

Хай же талановиті твори російського та естонського письменників, зібрані під одним книжковим «дахом», стануть щирими порадниками вашого розуму й серця!

ВІКТОР КАВА, письменник, лауреат республіканської премії імені Лесі Українки.

Ю. Єрмолаєв. Таємні шефи

Дороги ногами

Ура! Ми — п'ятикласники! Це, скажу вам, зовсім не те, що навчатися в четвертому класі. Нащо вже старші хлопці-випускники, та й ті ставляться до нас тепер з повагою. Дехто навіть за руку здоровається. Страшенно приємно!

— Ти чого усміхаєшся? — запитую свого друга Павлика Хохолкова.

— А ти чого? — запитує він мене.

Ми, ніби змовники, підморгуємо один одному й обидва сміємося. Чудовий настрій!

А це ще старша вожата підійшла до нас на перерві і запропонувала:

— Хочете шефствувати над другокласниками? Я впевнена, що ви з ними швидко потоваришуєте.

Ми, звичайно, не повірили. Чому вона так упевнена? Мабуть, тому, що ми виросли. Навіть не відмовлялися. Незручно: на загонових перевиборах Павлик уже відмовився бути ланковим, а я — редактором стіннівки. Обіцяли виконувати різні доручення. Але ж керувати жовтенятами — це не канючити в однокласників дописи і не шпетити членів ланки за балачки на уроках.