Читать «Подорож на Пуп Землі (Т. 2)» онлайн - страница 8

Мені відразу стало ясно, що шансів потрапити до людних місць в найближчі кілька місяців у нас небагато. Лишатися ночувати у машині було б цілковитим безглуздям, адже на світанні ситуація ніскільки не зміниться. В найближчі кілька днів нас точно ніхто не шукатиме. Навіть якщо у Сан-Педро спохопляться і з гарячки надумають почати розшуки (що, чесно кажучи, малоймовірно), то не знатимуть де: ми нікому не казали куди їдемо. Марно також сподіватися на те, що хто-небудь ні сіло ні впало посунеться в Долину Смерті на прогулянку і випадково надибає наш джип. Іншими словами, очікувати, що зараз з-поза пагорба вигулькне якась допитлива чилійська морда й спитає «О, чуваки, а що ви тут робите?», не доводилося.

Єдиним населеним пунктом, відзначеним на карті у радіусі ста кілометрів, було наше «рідне» село - Сан-Педро де Атакама. Здавалося б, усе просто - кидаємо авто і тюпаємо по допомогу в Сан-Педро. Проте ситуація виявилась набагато складнішою, оскільки я знав, де знаходиться Сан-Педро, зате не знав, де знаходимося ми. На картах пустель не позначають доріг, яких у пустелі в принципі не існує. В пустелях взагалі нічого не позначають…

За моїми розрахунками, ми засіли в пісках на відстані дванадцять-чотирнадцять кілометрів від Сан-Педро в напрямку захід-південь-захід. Отож, розсудив я, спочатку нам доведеться трюхикати покрученою тісниною Долини Смерті аж поки русло не обірветься. А далі - шурувати навпростець пустелею, тримаючи курс схід-північ-схід або, по-моряцькому, ост-норд-ост. Якщо через п’ятнадцять кілометрів (тобто орієнтовно через три години) ми не розгледимо Сан-Педро, значить… Хоча про це якось не хотілося думати.

Я поділився своїм планом з напарником. Ян занепокоєно почухав потилицю:

- Слухай, чувак, а якщо ми схибимо? Ну, з отим твоїм «ост-норд-ост»? Раптом уночі ми промахнемося, пройдемо повз Сан-Педро, так і не помітивши його?

- Значить, днів десь через два побачимо Болівію, - спокійно відреагував я. - Прикольно: побуваємо в четвертій країні за подорож… - потім зиркнув спідлоба на товариша і бовкнув: - У тебе часом немає Біблії?

- Нема, - пробурмотів Ян і скривився, показуючи мені, що це невдалий момент для жартів.

- Жаль, бо тоді вона нам дуже знадобилася б…

Відтак я згорнув карту і сховав її в кишеню. Потому задер писок у небо і зорієнтувався по зорях, де північ, а де південь (це зовсім не важко, знаючи розташування Південного Хреста).

- Ось там схід, - я випростав убік праву руку, потім пересунув її ліворуч на один румб і доказав: - А нам туди: схід-північ-схід.

Ян зачинив джип, запхав за пояс пляшку, перешнурував кросівки і випростався поряд зі мною.

- Ну пішли, - не то спитав, не то скомандував чех.

Я ствердно кивнув, і ми рушили.

А тепер, шановні, вмикаємо на повну свою уяву, образне мислення, словом, що там у кого вмикається, і малюємо в голові картинку.