Читать «Подорож на Пуп Землі (Т. 2)» онлайн - страница 11

- Чого треба? - сухо спитав він.

- Я - Макс, а це - мій товариш Ян. Ми… е-е-е… нам потрібно… ну, наша машина… - почав я ламаною іспанською.

- Я - Джиммі, - чилієць несподівано заговорив доброю англійською, а потім звернувся до мене: - Не мучся, поясни англійською.

Я зітхнув з полегшенням. Джиммі говорив коротко, виважено й упевнено, і попри невисокий зріст, справляв враження людини, котра знає, що каже.

- Слухай, чувак, нашу тачку засмоктало в пісках і ми шукаємо когось, хто зможе допомогти нам її витягти.

- Де засмоктало? - лаконічно уточнив чорнявий чилієць.

Я набрав повітря у груди і одним махом видихнув:

- У Долині Смерті…

Підсвідомо я очікував, що хлопець зараз почне нарікати і лаятися, мовляв, якого дідька вас, чортів, туди понесло. Втім, Джиммі відказав усе тим самим твердим та врівноваженим тоном:

- Я можу допомогти. Он моя машина, - хлопець кивнув на білий добротний «Nissan 4Ч4», справжній пустельний позашляховик, що проступав невиразною громадою у темряві подвір’я. - Але я не маю з собою ні тросів, ні лопат, ні дошок. Усе спорядження у мене дома.

- А ти хіба не… - почав був я.

- Ні. Я не вдома, - незворушно обірвав мене Джиммі. - Я у своєї дівчини.

«Фак», - подумав я.

- Вибач, чувак, ми не хотіли… - почав я бубніти, але зразу й затнувся. По-моєму, дурнуваті вибачення до одного місця, коли ми вже й так витягли людину посеред ночі з тепленького ліжка коханої. За мить, набравшись духу, я нахабно продовжив: - Значить, поїхали до тебе додому, чувак. Ми готові заплатити за все. Просто нам конче треба притягти той чортовий джип до завтрашнього ранку в Сан-Педро.

Джиммі спокійно кивнув:

- Мій будинок кілометрів за двадцять звідси. В протилежному від Долини напрямку.

Я наморщив лоба, згадуючи, що ніби не бачив на карті жодного іншого поселення в околицях Сан-Педро. Молодий чилієць неначе прочитав мої думки.

- Там усього кілька глинобитних хатин, - сказав він. - Їх немає на карті.

- Все о’кей. У нас в принципі немає вибору. Треба їхати зараз, - нетерпляче сказав я і запитально глипнув на Яна.

- Ми покриємо всі витрати, - підтвердив чех. - Тільки витягніть нам машину.

Джиммі більше нічого не сказав і зник у темряві хатинки. За мить хлопець вигулькнув з дверей, натягаючи на себе спортивну кофту. Ось тут, пригадую, мене трохи попустило і я відчув, що голодний, наче африканський бегемот під час засухи. Шлунок ображено сопів і булькотів, вимагаючи їжі. Я спідлоба зиркнув на індіанця, постарався відігнати думку про те, що моєму нахабству просто не має меж, а тоді, висолопивши язика, зухвало проказав:

- Слухай, Джиммі, мені… кгм… треба заправитися. Якщо тобі не важко, будь ласка, принеси щось поїсти, га. Бо я, коли голодний, стаю сильно злим. Можу навіть на людей кидатися. А нам же ще до ранку джип відкопувати…

Чилієць окинув мене непроникним поглядом і знову пірнув у будинок. Повернувшись, він всунув мені та Янові однакові за розміром пакунки, замотані обгортковим коричневим папером, та пляшку мінералки. В пакунках лежало по два бутерброди з сиром, перекладені товстенними шматками м’яса. «Можна жити!» - подумав я, облизуючись.