Читать «Музей покинутих секретів» онлайн - страница 18

Вдавшись у маму — тупим гуманітарієм, — із тих папок на антресолях (перегорнутих досить побіжно, з острахом і відразою, наче засушене зміїне линовище…) я здолала второпати хіба те, що по певнім часі про історію з будівництвом уже, власне, й не йшлося, — сюжет стрімко ускладнювався, ширячись по інстанціях, відгалужуючи нові, дедалі фантасмаґоричніші колінця, тільки батько ще продовжував до кожної нової петиції докладати свої початкові доповідні на користь скаліченого проекту, демонструючи, з чого воно все почалося (і, очевидно, тим дужче дратуючи адресатів — своєю недоречною пам'ятливістю), так що петиції раз від разу розросталися, в них назбирувалися посилання на нові й нові письмові відповіді-відмазки, на нові й нові розмови, і також-відмазки, в дедалі вищих кабінетах, скарги на погрози, вислухані в кабінетах нижчих, на анонімні дзвінки з тими ж погрозами, на якесь дивне побиття незнайомцями коло під'їзду (це сталося, пригадую, десь незадовго перед психушкою: останнє попередження!), і так воно все пухло й пухло роками, як снігова, чи пак паперова, лавина, наче в дитячій фольклорній пісеньці, де приспів нарощує рядок за рядком, поступово роздуваючись до грізної, космічної слави, непід'ємности, а та кура-щебетура, а та гуся-сюся-сюся, а той індик-диндик-диндик, а те теля-хвостомеля, — з кожним рядком звір прибавляє на тілі, мультиплікаційно збільшуючись, до вола, до коня, і так можна дійти й до тиранозавра, і тиранозаври приїздять — на машині з червоним хрестом, у білих халатах, якого хріна, що він хотів довести?..