Читать «Музей покинутих секретів» онлайн - страница 13

Це не від телебачення до мене прийшло, не від тих людей і сюжетів, які доводилося знімати, — а від того дня, коли, навіщось перегортаючи стару, з вижовклими на гірчичник сторінками (радянський газетний папір!) книженцію з батьківської бібліотеки, з розгону наскочила на помітку на берегах, зроблену батьковою рукою, його характерним, колючим і щільним, як терновий живопліт, письмом (десь класі в сьомому-восьмому моє заносилось було на таке саме, але згодом злагідніло, розрівнялося й стало більше подобати до маминого): навпроти зовсім на позір безневинного, дурацького звороту — «гамлетівська нездатність до рішучих дій при виді торжествуючого зла» (а мова ж то, мова. Господи! — ще не випручана з-під завалів сталінського погрому, ще вся з потрощеними-повикручуваними кісточками…), звороту, підкресленого рішучою, майже прямою лінією, — стояло на берегах «торжествуюче» — таки «оце!!!», із трьома знаками оклику, — вразивши мене, наче бозна-яке одкровення. В ту мить я зрозуміла, що, властиво, не знаю свого батька: він помер, коли мені ледве сповнилося сімнадцять, і я запам'ятала його тільки таким, яким він був у стосунку до мене, дитини й підлітка, — і з тієї ото пам'яти, лиш трохи доточеної посмертними, скупими (і з роками кам'яніючими, бо ж нових не прибуває!) свідченнями — маминими, друзів, колеґ, його студентів (які, здається, за ним шаліли — коли не брешуть), поступово змонтувала собі в свідомості певного віртуального персонажа — із зовнішністю мого батька в сорокап'ятилітньому, вже-лікарняному, віці й досить-таки похмурою житейською «сторі», яких у його поколінні було загалом не так-то й мало. Одначе той чоловік, ба ні, молодик (я швиденько підрахувала: молодший, ніж я тепер!), котрий колись давно, Коли-Мене-Ще-Не-Було-На-Світі (невипадкова перша реакція дитини на цей міфологічний зворотик — «а де я був?..»), одного дня наприкінці п'ятдесятих чи на початку шістдесятих так ентузіастично черконув був на берегах книжки своє «оце!!!» — в точнісінько такому пориві, як це зробила б я, упізнавши споріднену думку, ту, котру довго виношуєш, котрою гризешся й мучишся: живеш! — той перебував цілковито поза моїм віртуальним персонажем, так, ніби вони були незнайомі між собою, чи, точніше, незнайома була я — з цим другим, новим. Внутрішньо він був таки чимось невловно до мене подібний, я прекрасно бачила — зсередини, як бачимо самих себе уві сні, — як йому переможно клацнуло в голові тої миті: «оце!!!» — ніби ляснув пальцями, великим і середнім, як часом у хвилини піднесення роблю я, — і я пригадала, що він таки мав колись, у незапам'ятні часи, цю звичку, ляскати пальцями! — і як мама сердилася й казала, що це вульгарно і поганий приклад для дитини, і як він при тому нітився, — і це також було нове, бо я не пам'ятала, аби він коли нітився, зі мною завжди тримався дуже впевнено, здається, жодного разу не чула я від нього «не знаю» або «я помилився», — ба ні, було, і тут я знов пригадала, новою хвилею: одного разу в шкільному альбомі для малювання я виявила намальованого мною звечора зайчика поквацяним у блакитний колір і зчинила вереск, — і тато присоромлено зізнався, достоту як застуканий на шкоді хлопчик, що то він хотів зробити зайчика сіреньким, але трошки передав фарби… Я тоді клекотіла праведним обуренням, мені в голові не містилося, чом це він поліз до мого альбому, та ще й з акварелями, він же зроду не малював, не тямив, як і пензлика держати, і потім я йому довго того зіпсованого зайчика випоминала, ніби здобула над ним перевагу в одне очко, бо він щоразу так само ніяковів, — і щойно тепер мені по-новому, також ізсередини, побачивсь його вибрик, і що він соромився зовсім не тим, що попсував мені малюнок (за який я, відмінниця невиліковна, все-таки одержала свою п'ятірку!), а — що не зумів був побороти чисто дитинячого імпульсу, раптового спалаху цікавости до того, як розпускається фарба в баночці з водою, як вона набирається на пензлик і заповняє білі прогалини на папері, і от на цій хвилинній слабкості, геть непристалій дорослому мужеві й батькові родини, його й підловлено, — і так воно все розмотувалося й розмотувалося в мені стрімголов, одне за одним, немов, ухопившись, як за кінчик нитки, за віхтик одного чорнильного розчерку на берегах, я потягла назверх цілу притоплену грибницю, волохате сплетиво корінців, за яким невиразно проблимувало на світло якесь цілком інше, невідоме мені життя, безвідносне до дочки, дружини чи друзів, — проте уявити собі те життя зблизька, повним форматом, я не мала вже жодного способу: свою валізу він забрав із собою.