Читать «Голова професора Доуеля» онлайн - страница 72
Олександр Бєляєв
Професор Керн уже давно знав, чиє тіло викрав він з моргу. Він уважно переглядав газети й іронічно посміхався, читаючи про розшуки «безвісти зниклої» Анжеліки Гай.
— Обережніше… Нога болить, — скривилася Бріке, коли Керн перевернув її на другий бік.
— Дострибались! Адже я попереджав вас.
Зайшла доглядальниця, літня жінка з тупуватим виразом обличчя.
— Роздягніть її, — кивнув Керн на Бріке.
— А де ж мадемуазель Лоран? — здивувалась Бріке.
— Її тут немає. Вона хвора.
Керн відвернувся, потарабанив пальцями об спинку ліжка і вийшов з кімнати.
— Ви давно працюєте у професора Керна? — запитала Бріке нову доглядальницю.
Та промимрила щось незрозуміле, показуючи на свій рот.
«Німа, — здогадалася Бріке. — І поговорити не буде з ким…»
Доглядальниця мовчки прибрала пальто і вийшла. Знову з’явився Керн.
— Покажіть вашу ногу.
— Я багато танцювала, — почала Бріке свою покаянну сповідь. — Швидко відкрилася ранка на підошві ноги. Я не звернула уваги…
— І продовжували танцювати?
— Ні, танцювати було боляче. Але кілька днів я ще грала в теніс. Це така прекрасна гра!
Керн, слухаючи базікання Бріке, уважно оглядав ногу і дедалі більше хмурився. Нога розпухла до коліна і почорніла. Він натиснув у кількох місцях.
— Ой, болить! — вигукнула Бріке.
— Морозить?
— Так, від учорашнього дня.
— Так… — Керн витяг сигару і закурив. — Становище дуже серйозне. От до чого доводить непослух. А з ким це ви грали в теніс?
Бріке знітилась.
— З одним знайомим… молодим чоловіком.
— Чи не розповісте ви мені, що взагалі трапилося з вами відтоді, як ви втекли від мене?
— Я була у своєї подруги. Вона дуже здивувалася, побачивши мене живою. Я сказала, що рана моя виявилася несмертельною і що мене вилікували в лікарні.
— Про мене і… голови ви нічого не говорили?
— Звичайно, ні, — твердо відповіла Бріке. — Дивно було б говорити. Мене вважали б за божевільну.
Керн полегшено зітхнув. «Усе вийшло краще, ніж я міг сподіватись», — подумав він.
— Але що ж з моєю ногою, професоре?
— Боюся, що її доведеться відрізати.
В очах Бріке засвітився жах.
— Відрізати ногу? Мою ногу? Зробити мене калікою?
Кернові й самому не хотілось нівечити тіло, здобуте й оживлене ціною таких зусиль. Та й ефект демонстрації буде вже не той, коли доведеться показувати каліку. Добре було б обійтися без ампутації ноги, але навряд чи це можливо.
— А не можна буде приробити мені нову ногу?
— Не хвилюйтесь, почекаємо до завтра. Я ще провідаю вас, — сказав Керн і вийшов.
На зміну йому знову прийшла німа доглядальниця. Вона принесла чашку з бульйоном і грінки. В Бріке не було апетиту. Її лихоманило, і вона, незважаючи на настирливі мімічні вмовляння доглядальниці, не змогла з’їсти більше двох ложок.
— Приберіть, я не можу.
Доглядальниця вийшла.
— Треба було зміряти спершу температуру, — почула Бріке голос Керна, який долинув з іншої кімнати. — Невже ж ви не знаєте таких простих речей? Я ж казав вам.