Читать «Голова професора Доуеля» онлайн - страница 64

— На світі — дуже мало. Я брат мого брата. А брат мій — я! — голосно вигукнув молодик.

Поблизу пройшов санітар, непомітно, але уважно поглядаючи на нього.

Коли санітар проминув їх, чоловік швидко прошепотів:

— Я Артур Доуель, син професора Доуеля. Я не божевільний і удав з себе божевільного тільки для того, щоб…

Санітар знову наблизився до них. Артур раптом відбіг від Лоран із криком:

— Ось мій небіжчик брат! Ти — я, я — ти. Ти ввійшов у мене після смерті. Ми були двійниками, але помер ти, а не я.

І Доуель погнався за якимсь меланхоліком, налякавши його цим несподіваним нападом. Санітар кинувся слідом за ним, бажаючи захистити маленького, хирлявого меланхоліка від буйного хворого. Коли вони добігли до кінця парку, Доуель покинув свою жертву і повернувся до Лоран. Він біг швидше за санітара. Минаючи Лоран, Доуель уповільнив біг і докінчив фразу:

— Я з’явився тут, щоб урятувати вас. Приготуйтеся сьогодні вночі до втечі. — І, відскочивши вбік, затанцював навколо якоїсь ненормальної бабусі, яка не звертала на нього жодної уваги. Потім він сів на лаву, схилив голову і замислився.

Він так добре зіграв свою роль, що Лоран завагалася, чи справді Доуель тільки симулює божевілля. Але надія вже зародилася в її душі. А в тому, що молодик був сином професора Доуеля, вона не мала сумніву. Схожість його з батьком тепер впадала в око, хоча сірий лікарняний халат і неголене обличчя значно «знеособлювали» Доуеля. Ї до того ж він упізнав її за портретом. Певно, він був у її матері. Все це скидалося на правду. Хай там як, а Лоран вирішила цієї ночі не роздягатися і чекати на свого несподіваного рятівника.

Надія на порятунок окрилила її, додала сил. Вона раптом ніби прокинулась після страшного кошмару. Навіть настирлива пісня почала звучати тихіше, відходити вдалечінь, розчинятися у повітрі. Лоран глибоко зітхнула, як людина, випущена на свіже повітря з похмурого підземелля. Жага життя раптом спалахнула в ній з небаченою силою. Їй хотілося сміятися від радості. Але тепер, більш ніж будь-коли, слід було дбати про обережність.

Коли гонг продзвонив до сніданку, вона постаралася надати своєму обличчю тоскного виразу — звичного останнім часом — і попростувала до будинку.

Біля вхідних дверей, як завжди, стояв лікар Равіно. Він стежив за хворими, як тюремник за арештантами, що повертаються з прогулянки до своїх камер. Його очі не пропускали жодної дрібниці: ні каменя під халатом, ні роздертого халата, ні подряпини на руках та обличчях пацієнтів. Але з особливою пильністю він стежив за виразом їхніх облич.

Лоран, проходячи повз Равіно, намагалася не дивитись на нього й опустила очі. Вона хотіла швидше проскочити, але він на хвилину затримав її і ще пильніше поглянув в обличчя.

— Як ви почуваєтеся? — запитав він.

— Як завжди, — відповіла вона.

— Це яка за рахунком брехня і заради чого? — іронічно запитав він і, пропустивши її, додав услід — Ми ще поговоримо з вами увечері.

«Я очікував меланхолії. Невже ж вона впадає у стан екстазу? Певно, я щось пропустив у ході її думок і настроїв. Треба буде дошукатися…», — подумав він.