Читать «Голова професора Доуеля» онлайн - страница 47
Олександр Бєляєв
Руда Марта почувалася також пречудово. Чуючи з каюти спів подруги, вона й сама, в перервах між фразами, додавала свій голос до грайливого наспіву.
Чи заспокоїла Бріке гра, чи Артур видався їй не таким небезпечним співрозмовником, але цього разу вона більш доладно й послідовно переповіла йому історію своєї смерті та воскресіння.
— Оце й усе. Ну, хіба ж я винна? — вже посміхаючись, запитала вона і проспівала коротеньку шансонетку «А чи ж винна я». На палубі її повторила Марта.
— Опишіть мені третю голову, яка жила у професора Керна, — сказав Доуель.
— Тома?
— Ні, ту, якій вас показував професор Керн! А втім…
Артур Доуель швидко витяг з бічної кишені гаманця, пошукав, добув звідти фотографію і показав її Бріке.
— Скажіть, чи схожий зображений тут чоловік на голову мого… знайомого, яку ви бачили у Керна?
— Та це ж точнісінько він! — вигукнула Бріке. Вона навіть кинула грати. — Просто диво! І з плечима. Голова з тілом. Невже ж і йому вже встигли пришити тіло? Що з вами, мій любий? — співчутливо і злякано запитала вона.
Доуель похитнувся. Обличчя його зблідло. Він, майже не тямлячись, зробив кілька кроків, опустився в крісло і затулив обличчя руками.
— Що з вами? — ще раз запитала його Бріке. Але він нічого не відповідав. Потім губи його прошепотіли: «Бідолашний батько», але Бріке не розчула тих слів.
Артур Доуель дуже швидко опанував себе. Коли він підвів голову, обличчя його було майже спокійне.
— Пробачте, я, здається, налякав вас, — сказав він. — У мене іноді бувають такі легенькі напади, серце, знаєте. От уже все й минуло.
— Але хто цей чоловік? Він такий схожий на… Ваш брат? — зацікавилась Бріке.
— Хто б він не був, ви повинні допомогти нам розшукати цю голову. Ви поїдете з нами. Ми сховаємо вас у такому затишному куточку, де вас ніхто не знайде. Коли ви можете їхати?
— Хоч і сьогодні, — відповіла Бріке. — А ви… не відберете у мене моє тіло?
Доуель спершу не зрозумів, потім посміхнувся і відповів:
— Звичайно, ні… коли ви тільки слухатимете нас і допомагатимете нам. Ходімо на палубу.
— Ну, як ваше плавання? — весело запитав він, піднявшись на палубу. Потім, немов досвідчений моряк, глянув на обрій і, заклопотано похитавши головою, сказав: — Море мені не подобається… Бачите оту темну смугу на обрії?.. Коли ми вчасно не повернемось, то…
— О, хутчіш назад! Я не хочу потонути, — напівжартома, напівсерйозно вигукнула Бріке.
Ніякої бурі не передбачалося. Просто Доуель вирішив налякати своїх сухопутних гостей для того, щоб швидше повернутися на берег.
Ларе домовився з Бріке про зустріч на тенісному майданчику після обіду, «якщо не буде бурі». Вони розлучалися лише на кілька годин.
— Слухайте, Ларе, ми несподівано натрапили на слід великих таємниць, — сказав Доуель, коли вони повернулися до готелю. — Чи знаєте ви, чия голова була у Керна? Голова мого батька, професора Доуеля!
Ларе, що вже сів на стілець, підскочив, як м’яч.
— Голова? Жива голова вашого батька?! Та чи можливе таке? І все це Керн! Він… я розшматую його! Ми відшукаємо голову вашого батька..