Читать «Марія» онлайн - страница 13

Ганна вища від Гната. Вона навмисне не стає коло нього, щоб не було помітно. Не личить бути жінці вищою від чоловіка. Гнат знає це також, і як погано на душі. Принаймні чимсь залити це.

Підійшов до столу і вихилив кілька чарок. Думав, розвеселиться, але посумнів ще гірше. Гляне на Ганну, пригадає Марію, порівняє, і хочеться кричати з розпуки.

А може, ще вона прийде? А може, якраз? Іскорка надії все-таки жевріла, і не хотілося її гасити. Але минала година за годиною, а її нема. Не прийде!

Нарешті відтанцювали, і пора до вечері братися. Ганна залишила сумного Гната і пішла помагати застеляти стіл та носити страви. Хлопці тим часом скупчилися коло порога і сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колінах, другий нахиляється і ховає у шапці очі. Руки викладає назад, і по них хто хоче періщить. Той, що лягає, має відгадати, хто вдарив. Відгадає — гаразд. Тягне винного лягати. Не відгадає — будь ласка, лягай ще.

Реготу, захоплення… Господи!

В той час позіхнули двері, і увійшов чужий хлопець з-за яру. Увійшов, сказав добрий вечір і засоромився. Так багато людей, став коло порога і роздивляється, когось шукає.

— Тобі, Андрію, кого? — питають.

Андрій не має часу відповідати. Він вже помітив того, за ким прийшов. Он Гнат, і Андрій просто до нього.

— Маю вам щось сказати. Вийдім на двір.

— А що там такого приніс, таємственного? — ніби пручається ще Гнат, хоч у душу стрільнуло щось підбадьорююче. Зірвався і пішов за хлопцем.

— Марія послала сказати, щоб ви прийшли до неї, — мне шапку Андрій.

Гнат, почувши таке, готовий підстрибнути під зорі. Але не личить одразу ставити напоказ своє захоплення.

Натягнув байдужість та повагу і:

— А вона ж де?

— Та дома-таки… У баби Домахи. Там також колоду котять. — О, Андрій і висловлювався не по-простацьки.

— Побачу. Може, зайду.

Андрій пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки проковтнула його темнота, і вернувся до хати. Став коло порога і піднявся на рівній нозі. На цілу голову повищав. Він тепер, чого доброго, і в хаті не вміститься. Музикам кинув двадцятку, і ті шкварнули.

— Танцюєш, Гнате? їй-богу, хлопці, Гнат танцює!.. От так-так!

— Танцюю! «Козака» сипте!

Цимбали сипнули «козака». Гнат підняв поли і пішов ходором.

Дам лиха закаблукам, Дам лиха закабламі.

Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер ніби і не крива. Випросталася і суче, як скажена. Піт виступив на чолі, інші хлопці і собі пустилися в тан. Вигукують, підскакують мало не до стелі. От так Гнат! От так, хлопці, загуляв! Не знали ви ще добре Гната. — Поля! — вигукують. — Поля козакам!..

І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дівчат звертається:

— Дорогі мої куріпочки, кохані перепілочки. Дуже мені мило, дуже мені втішно! Бачу вас, і серце радіє, ноги не стоять на місці. Погуляти з вами все одно що чути себе в раю на найпочеснішому місці. Але все-таки мушу вас, кохані, залишити. Мушу піти додому, бо там важне діло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! — Гнат докінчив свою мову і мов громом усіх покрив.