Читать «Волинь» онлайн - страница 611

Надвечір того ж дня вже тренував зі своєю спортовою дружиною на вигоні. Час заповідженої зустрічі з міською дружиною швидко наближався, і не було часу на зволікання. Тилявка мусить себе показати.

Одначе до зустрічі не дійшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селі знов появився вуйт. Знов розігнав по селі десятників, знов гамір, рух, крик… Нова «сходка»… Другого дня мала відбутися зустріч, але, замість вислати підводу за гравцями, було вислано Сергія пішки до міста, щоб зустріч відмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всілякі витребеньки, І з цієї нагоди Володько пішов до Рони.

Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Він сидів у своїй порожній їдальні біля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кінці столу, сидів його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному місці сиділа сама стара пані. Всі вони були заклопотані, поважні і невдоволені. Справи села вже дійшли також і сюди.

— Вєдь етот самий «вуйт» скатіна, — говорила стара пані по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном. — Пачєму єво нє вибросят? Удівляюсь… — і при тому вона демонстративно знизувала плечима.

Михайло дивився крізь пенсне в золотій оправі і сардонічно казав:

— Ти, мама, можеш єще удівляться… Я удівляюсь тоже… Но твоей наївності.

Андрій Рона п'є спокійно, повільно вихололий чай, допиває склянку і автоматично закурює. Його думки розсіяно гасають десь в інших просторах.

— Андрюша… Пажалуста… Ти здєсь нє курі, — швидко загомоніла стара.

— Пардон, мама. Забил, — спокійно відповів Андрій. Стара пані не лишень стара, але й глухувата, у справах села і взагалі «політиці» вона розбирається мало, а тому Андрій підвищеним голосом старанно їй пояснював:

— Все ето, мама, к лучшему. Вот такіє глупіє вуйти учат народ. Да, мама… Ну, і что ж? Ну, упьорся… Ну, вижіл нас із сєльськаво дома? Гаваріт, там будєт школа… Нікагда там школи нє будєт, но новий коопєратівний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставім. У нас єсть место… Харошеє мєсто… В центре села… І там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!

— Украінскій? — питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.

— Какой би он не бил…. Ето нє іграєт ролі, — жваво і певно відповів Андрій.

— Как не іграєт? Андрюша! Как нє іграєт? Вєдь іграєт. Іграєт, Андрюша. А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлі би в дєревнє стоял польскій дом… Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украінци нє Польшу делят… Делят ані Расію… Да, мой мальчік… Расію. Польша? Что ж… Вєдь его тоже часть Расії… За нашіх врємьон… Вєдь падумай… Прівіслянскій край… Нет, нет… Ти абажді. Я гаварю… Нашє рускоє село… Польскім ано нікагда не станет… А украінскім может… Видумалі язик. Ну, как, скажі, по-укрінскі будєт рукомойнік?

— Гаспадін Довбєнко! — почувся глухий голос від дверей з темного, сирого коридору. Це Марко.

Пан Андрій швидко повернув голову на голос і повторив: — Давбєнко? Заві в маю комнату. Їзвіні, мама. Дела.

Він встав повільно, мав заклопотане обличчя і своєю розгойданою ходою вийшов.