Читать «І один у полі воїн» онлайн - страница 331

Юрий Петрович Дольд-Михайлик

— Горе! Всім горе, молодим і старим, лишила після себе війна, — сумно пробурмотів старий і з серцем взявся длубати дерево.

Прихід нового відвідувача знову відірвав його від роботи. Це теж був юнак, і наглядач кладовища його, очевидно, добре знав. Привітавшись, він тут-таки поінформував:

— На могилі ваших хтось сидить. Не з місцевих — я бачу його вперше.

Юнак швидко попрямував до тієї огорожі, де сидів незнайомий. Ще здалеку він побачив темно-русяве волосся, яке мов розчісував вітер, і трохи нахилену вперед у задумі постать.

— Пробачте, месьє, — почав юнак і раптом спинився. — Ой, це ви?

— Бонжур, — тихо промовив Генріх, потискаючи руку братові Моніки. Хоч він його бачив другий раз у житті, але ці очі, очі Моніки, були такі знайомі, такі рідні, що Генріху не треба було питати, з ким він розмовляє.

— Мама померла зовсім недавно… Вона так часто згадувала вас…

— Не треба говорити про це, Жан! — Генріх підвівся. На його очах бриніли сльози. — Передавайте привіт усім знайомим, зокрема Франсуа.

— Спасибі, він теж вас пам'ятає.

— А Людвіна Декок як себе почуває?

Жан спохмурнів.

— Її вбито, — коротко відповів він і відвернувся.

— Андре Ренар, сподіваюсь, живий? Ви з ним зустрічаєтесь?

— Він нещодавно тут був, але зараз у Парижі.

— Коли будете йому писати, обов'язково передайте від мене найщиріше привітання.

— Він дуже зрадіє, коли дізнається, що я вас бачив, і шкодуватиме, що це сталося не з ним…

У розмові запала незручна пауза. У обох на устах бриніло одне ім'я, але вони боялися його вимовити, схвильовані споминами і зустріччю.

— Прощайте, Жан! — не витримав напруження Генріх. Він відчував, що до його горла підкочується тугий клубок. — Бережіть її могилу. Це та цяточка землі, до якої завжди будуть линути мої думки… Бажаю вам більш щасливої любові!

Генріх нахилив голову і швидко пішов до виходу.

ЕПІЛОГ

Яка ж чудова була весна!

Вона п'янила, як вино, вона збуджувала, як збуджує радість, вона ріднила людей, як ріднить щастя!

Люди чотири довгих роки боялися неба, бо з нього з посвистом і виттям падала смерть. Люди чотири роки з болем розгортали газети, бо навіть перемоги свідчили про нові втрати. Тривожно відкривали наглухо завішені на ніч вікна. З острахом розгортали трикутні саморобні конверти з фронтів. Обережно запитували одне одного про спільних знайомих і друзів. Бо скрізь, всюди можна було почути таке страшне і невблаганне своїм змістом слово — смерть!

І от вперше за ці довгі роки люди переконалися, що небо знову напрочуд чисте, що в ньому не пропливуть вже потворні, прикрашені хрестами, кораблі смерті. А п'янке травневе повітря, що вривається в широко розчинені вікна, не принесе з собою смороду згарищ. І люди дихали на повні груди, упивалися повітрям, що ніби ввібрало в себе і сяйво сонця, і життєдайність весни, і радість буття.

Ця радість ніби вихлюпувалась з сердець щедрою приязню одне до одного. І на вулицях вітались зовсім незнайомі. А коли випадково зустрічались двоє друзів і кидалися один одному на шию з словом «живий!», перехожі мимохіть зупинялися, щоб порадуватися разом з ними. І у всіх, коли не на устах, то в серці, у всьому єстві жило одне, таке прекрасне і однаково радісне для всіх, слово — МИР!