Читать «І один у полі воїн» онлайн - страница 18

Ваш син — барон фон Гольдрінг».

Генріх простягнув написане оберстові.

— Я прошу вас прочитати, гер оберст! Я боюся, чи не занадто я сміливо…

Бертгольд спинив його рухом руки, не відриваючи очей від листа.

— Ти написав, як поштивий і люблячий син, — сказав він розчулено і, підійшовши до Генріха, обійняв його. — Ну, а тепер іди. Час рушати в дорогу. І дуже прошу, не забудь взяти автомат.

Коли Генріх вже був на порозі, Бертгольд ще раз його зупинив:

— Я забув тобі сповістити одну пікантну новину: як зрадника батьківщини радянський трибунал заочно засудив тебе до розстрілу. Про це сповістив мене гауптман Кубіс. Він працює по лінії агентурної розвідки, а наша розвідка, хвалити бога, ще має хороших агентів.

— Новина, дійсно, пікантна! — чомусь розсміявся Генріх і раптом урвав сміх. Обличчя його стало суворим, і очі з викликом блиснули.

— Я можу загинути — на війні все можливо, — але одне я знаю твердо: зрадником Батьківщини я ніколи не буду!

Генріх, клацнувши закаблуками, вийшов з кабінету.

ПОДІЇ В ПІДГІРНОМУ

Звістка, що до села Підгірного прибув невеличкий німецький загін на чолі з офіцером, була одержана в штабі партизанського загону саме тоді, коли з Великої землі радіо передало чергове завдання: всіляко утруднювати гітлерівцям перекидання свіжих сил на заміну розгромлених під час невдалого останнього наступу, а для цього будь-що розвідати плани німецького командування, за всяку ціну здобувши «язика».

Зв'язківець, що сповістив про прибуття загону, твердив, ніби машини приїхали з Турнавіна — села, де був розташований штаб корпусу. Отже, само собою напрошувалося припущення, що і лейтенант, який очолює загін, — працівник штабу. А це саме те, що потрібне — найкращий «язик». Бо хто ж може більше знати про плани німецького командування, ніж штабіст?

Вирішено було оточити силами двох рот село Підгірне, розгромити загін і будь-що взяти в полон офіцера живим.

Зв'язківці з інших сіл повідомляли, що вчора до них також приїздили гітлерівці на бронетранспортері і легковій машині і що офіцер інструктував місцевих поліцаїв. Таким чином, було очевидно, що готується якась велика операція проти партизанського загону.

Про всяк випадок, крім двох рот, на які покладалося завдання атакувати гітлерівців у Підгірному, було вирішено вислати загони автоматників, доручивши їм осідлати шляхи з Підгірного до Турнавіна і особливо до Мар'янівки, бо тут стояла сильна залога, що складалася не лише з поліцаїв, а й з німецьких солдатів. На загони автоматників покладалося подвійне завдання: вони повинні були затримати частини, які, можливо, вишлють з Турнавіна або Мар'янівки на допомогу своєму загонові, і, по-друге, не дати гітлерівцям, атакованим у Підгірному, втекти, якщо їм пощастить пробитися через сили партизанів.

Операцію треба було розпочати негайно, бо гітлерівські машини, про які повідомляли зв'язківці, затримувалися в кожному селі не більше ніж на півтори-дві години.

До Підгірного від партизанського табору було кілометрів з десять, сім з них лісом.

Командир партизанського загону — він вирішив керувати операцією особисто — як тільки виїхали з лісу, розподілив своїх бійців на дві частини і наказав щодуху гнати коней, щоб якнайшвидше оточити село. Те, що німці могли побачити небезпеку, командира не турбувало. На захід німцям шлях перетинало велике болото, де не те що машина або вершник, а й не всякий піший міг пройти. Гітлерівцям залишалося: або прийняти бій, що було вигідно для партизанів, або, помітивши наближення ворога, спробувати втекти двома можливими для них шляхами. Обидва вони пролягали повз болото. Один вів на північ — до Турнавіна, другий — на південь, до Мар'янівки. Партизани саме тому і мусили так гнати коней, щоб встигнути перерізати ці шляхи відступу і вже потім, розгорнувшись, почати наступ на Підгірне.