Читать «Пан Ніхто — Збірка» онлайн

Вечірнє небо над Афінами казкової краси: темно-синє, безмежне, усіяне великими мерехтливими зорями.

Трохи інакшим видається воно, коли дивитись на нього крізь тюремні грати. А я саме крізь них і дивлюся на небо. Тому мені зовсім байдуже до мерехтіння південних зірок. Я припав до грат лише для того, аби не чути нестерпного смороду сечі, якою просякли камера.

— Нікчемний зраднику! — чую позад себе хрипкий, утомлений голос.

Я не відповідаю; припавши до грат, жадібно вдихаю нічну прохолоду.

— Ми гниємо у в'язницях за соціалізм, а такі зрадники, як ти, тікають від нього! — чую той самий голос.

— Заткни пельку, тварюко! — кидаю у відповідь, не обертаючи голови.

— Мерзенний, нікчемний зрадник — ось хто ти! — знову чується із глибини камери.

Отак знехотя ми обмінюємося «люб'язностями» вже п'яту добу. Відтоді, як його посадили в цю камеру і я необачливо прохопився, що втік з Болгарії, цей тип безперервно обзиває мене негідником і запроданцем. Він нібито македонець десь з-під Салонік, видає себе за визначного революціонера, та, мабуть, це звичайнісінький провокатор, якого підсадили до мене. Я зовсім не цікавлюсь ним і міг би терпляче слухати його лайки, якби він хоч трохи урізноманітнював їх. Погодьтесь, коли тобі, як з тієї зачовганої пластинки, сто разів на день повторюють одне й те саме: «Нікчемний зрадник», — це, зрештою, набридає.

Мій сусіда ще раз промовляє завчену фразу, та я не реагую. Він замовкає. Я рвучко обертаюсь і од вікна прямую до дерев'яних нар, засланих смердючою ковдрою. Це моє ліжко. Свіже повітря подіяло на мене, як снотворне, і я випростуюсь на нарах, щоб хоч трохи покуняти, доки мене не збудять. Бо ж, помітивши, що я заснув, мене відразу зганяють з нар, ведуть до пустої напівтемної кімнати і там спрямовують у вічі яскравий промінь настільної лампи і починають обстрілювати запитаннями, такими ж одноманітними, як лайка мого набридливого співмешканця: «Хто послав тебе за кордон?», «З ким тобі наказано зв'язатися?», «Які маєш завдання?».

На кожне з цих запитань я щоразу відповідаю однаково. Та кожна моя відповідь неодмінно породжує нове запитання, наступна відповідь — ще запитання, і так триває годинами, аж поки від надто яскравого світла в мене перед очима починають спливати червоні кола, а від утоми тремтять коліна. Іноді котрийсь із допитувачів зненацька підхоплюється з місця і горлає мені в обличчя:

— Ач! А минулого разу ти казав зовсім інше!

— Нічого іншого я не казав, — спроквола відповідаю, силкуючись утриматись на ногах. — Я не міг говорити нічого іншого, бо все, що сказав, — свята правда.

Часто допитувач виявляється менш витриманим за мене і дає волю своїм нервам, нагороджуючи мене кількома ляпасами.

— Хочеш нас обдурити? Кроть твою ма! Зараз я покажу тобі, як розмовляють з такими, як ти, брехунами!

Якщо ж не зважати на ці відхилення, допит загалом ведеться одноманітно: ті самі запитання і однакові відповіді. А за кілька годин, як тільки допитувачі помітять, що я задрімав на своїх смердючих нарах, починається все з початку.