Читать «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» онлайн - страница 14

Паралельно зі з’ясуванням зазначених аспектів, очевидно, є підстави сподіватися на подолання сумної практики термінологічного різнобою: «національновизвольна боротьба», «визвольні змагання», «державотворчі змагання», «національно-демократична революція», «національна революція», «Українська революція» тощо. Навряд чи варто доводити, що це далеко не рівноцінні категорії, а їх довільне вживання не сприяє досягненню згоди науковців і політиків у таких принципово важливих питаннях, як причини феномена, його сутність, типологія, хронологічні межі, періодизація, роль і місце у вітчизняній та європейській (навіть і світовій) історії. Мабуть, це загалом природні вади стадії становлення концепції Української революції як органічної частини революційних зрушень 1917–1920 рр.

Як підсумковий висновок, видається, що є достатні підстави констатувати: зосередження в останні роки уваги дослідників на вивченні досвіду революційної доби (1917–1920 рр.) як безпосередньому об’єкті, попри висловлені вище зауваження, принесло свої позитивні результати. Основні етапи, оцінки багатьох тогочасних подій, явищ, тенденцій на сьогодні набагато ясніші, ніж декілька років тому. Це все зумовлює, з одного боку, можливість, а з іншого, — нагальну потребу у продовженні, поглибленні, оптимізації досліджень, їх піднесенні на якісно вищий рівень.

Феномен украинской революции

Многие десятилетия в изданиях по истории Февральской революции неизменно встречалась фотография, на которой была запечатлена большая группа военных с огромным транспарантом. Надпись буквами почти в человеческий рост гласила: «Волынцы». Да, это были украинцы — солдаты полка, перешедшие в решающий момент событий в Петрограде на сторону восставших, чем в значительной мере предопределили исход политического кризиса. В украинской историографии этот факт трактовался со сдержанным достоинством: украинцы внесли свой интернациональный вклад в свержение самодержавия (с гораздо большей симпатией перечислялись фамилии В. Антонова-Овсиенко, М. Коцюбинского, Н. Крыленко, Н. Подвойского, В. Примакова и других большевиков-украинцев, принявших участие в «штурме Зимнего»).

В эмигрантской литературе вопреки этому утверждалось, что оказавшиеся волей судьбы в начале 1917 г. в северной столице украинцы Волынского, Измайловского и других полков явились решающей силой, открывшей стране путь к свободе и демократии. А те, кого национальные чувства захлестывали еще больше, шли в умозрительных конструкциях и того дальше. Именно уступчивость А. Керенского, И. Церетели, М. Терещенко на переговорах с представителями Центральной Рады М. Грушевским, В. Винниченко, С. Петлюрой оказалась неприемлемой для кадетов, и они вышли из состава Временного правительства в начале июля 1917 г. После этого правительство так и не смогло стабилизироваться, неудержимо катилось вниз по наклонной плоскости, чем в октябре не преминули воспользоваться большевики. При таком варианте реставрации исторической картины вновь украинцы объективно оказывались как бы в эпицентре событий, кардинально менявших вектор общественного развития России.