Читать «Міо, мій Міо» онлайн - страница 37

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й зайшли до замку лицаря Като. Ніколи ми ще не почували себе такими малими й ніколи ще не були такі налякані, як тепер.

Бо ніде темрява не була така чорна, ніде холод не був такий крижаний, а тиша така лиховісна, як тут, у замку лицаря Като.

Від брами вгору вели вузькі кручені сходи. То були найвищі і найчорніші з усіх сходів, які я будь-коли бачив.

— Якби темрява не була така моторошна, — прошепотів Юм-Юм. — Якби лицар Като не був такий жорстокий, а ми не були такі малі й самітні!

Я міцно стиснув свого меча, і ми рушили вгору сходами — я попереду, а Юм-Юм за мною.

Часом мені снилося, що я ходжу в якомусь темному чужому домі. В страшному незнайомому домі. Снилися темні тісні кімнати, в яких я задихався замкнений, підлога, що западалася й відкривала глибоке провалля саме тоді, коли я хотів ступити на неї, сходи, які зненацька завалювалися і разом з ними я падав додолу. Та жоден із тих будинків уві сні не був такий страшний, як замок лицаря Като.

Ми все йшли і йшли крученими сходами, але не знали, що нас чекає вгорі, там, де вони кінчалися.

— Міо, мені страшно, — прошепотів позад мене Юм-Юм.

Я обернувся і хотів узяти його за руку. Та раптом він зник. Зник крізь стіну. Я не розумів, як це сталося. Я залишився на сходах сам, у тисячу разів самітніший, ніж був тоді, коли заблукав у Чорній Горі, у тисячу разів самітніший, ніж будь-коли досі. Мене охопив розпач. Голосно гукати його я не зважувався, тільки торкався руками стіни в тому місці, де він зник, схлипував і пошепки кликав:

— Юм-Юме, де ти? Юм-Юме, вернися!

Проте під моїми пальцями була гладенька, холодна стіна. На ній не було жодної щілини, звідки міг би з’явитися Юм-Юм. І навколо стояла така сама мертва тиша, як досі. Від Юм-Юма не долинуло жодної відповіді. Дарма я пошепки кликав його крізь сльози, всюди було тихо.

Я почав далі спинатися сходами вгору. Мабуть, ніхто на світі не почував себе таким самітним, як я тоді. Мабуть, нічия хода не була така важка, як моя. Я насилу підіймав ноги, а східці були такі високі, і їх було так багато.

Так багато… А однаково один із них був останній. Та я не знав, що він останній. Не знав, що сходи скінчилися, цього не знаєш, коли підіймаєшся сходами в темряві. Я ступив крок і не знайшов під ногами опори. Я крикнув і почав падати, намагаючись за щось ухопитися. Мені пощастило вхопитися за той останній східець. Я по вис на руках і замахав ногами, шукаючи опори. Але не знаходив її. Я висів над темним бездонним проваллям. Як же я боявся! І не бачив ніякого рятунку. Зараз я впаду, і всьому буде край, подумав я. Ох, допоможіть мені, хто може, допоможіть!

Сходами хтось ішов. Мабуть, це Юм-Юм.

— Юм-Юме, любий, допоможи мені, — прошепотів я.

Я не бачив його, адже навколо було темно, хоч в око стріль. Не бачив Юм-Юмового ласкавого обличчя і очей, таких схожих на очі Бенка. Але почув його відповідь.

— Авжеж, візьмися за мою руку, і я допоможу тобі, — прошепотів той, кого я вважав за Юм-Юма. — Візьмися за мою руку, і я допоможу тобі!