Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 52

3

…А де ж Глиця? Де веселий, невтомний вояк і чарівник, штукар і жартівник? Чи, може, ліг він у нерівному бою з ворогами? Чи пропав безвісти в степах диких? Чи, може, випили його усміхнені очі стерв’ятники-ворони, а кості розтягли шакали по густих бур’янах?..

Ні, не вмер Глиця. Смерть його, видно, загулялася десь по далеких краях чи, може, боялася наблизитися до сміливого вояка, який ніколи не боявся її! Еге ж, це вже давно помічено, що смерть втікає від того, хто прямо дивиться їй в очі…

Отож і залишився живим Глиця в жорстокому бою над річкою Рубіжною. Його та ще двадцять уцілілих дружинників полонили козари і повели степами до хана Гароната…

Сподобався Гаронату розумний та вмілий яровит. Він вирізував з дерева смішні і веселі, фігурки, плів барвисті кошелі з лози, витісував з каменя ідолів козарських богів, які Гаронат наказував встановлювати на високих могилах як знак його влади над дикими степами, що тягнулися від лісів яровитів до земель огрів.

Незабаром Глицю було взято до шатра хана, де він мав прикрашати житло своїми виробами. Два вояки день і ніч стерегли Глицю, а по закінченні роботи вели до кошари і там замикали разом з іншими рабами.

Минала зима. В повітрі запахло весною. Глиця почав думати про втечу. Його непокоїли думки про Київ. Нічого не можна було взнати від козар, а хан вів розмови з іншоплемінними послами на самоті…

Та випадок допоміг Глиці.

На світанку його привели в шатро Гароната. Хан спав, гучно хропучи під оксамитовим балдахіном. Глиця сів у кутку докінчувати зображення шестирукого бога.

Раптом надворі почулися крики, до шатра заскочив начальник сторожі, голосно вигукнув:

— Посол з Києва до хана Гароната!

Охоронці хана схопилися з своїх місць, а Глиця тихо принишк за ідолом. Може, його не помітять, забудуть, і тоді можна буде почути вісті з рідного краю. Але хто ж це такий прискакав з Києва? Невже Кий помирився з хозарами?

З-під балдахіна з’явився Гаронат. Він сів на розшитих золотом килимах і кивнув головою. До шатра зайшов посол.

Глиця, про якого в гарячці забули, ледь не скрикнув. Київським послом був не хто інший як духовид Горидід. Він поклонився Гаронату, наблизився до нього.

Глиця не вірив своїм вухам. Перед ним виникли страшні образи зради Ратибора, смерті Кия, підступних дій Горидіда. Те, чого найбільше боявся Глиця, — сталося. Яровити роз’єднані, дружина обеззброєна. Святобор — десь у лісових нетрях…

Горидід просив ще вояків у Гароната. Він розповідав про свій план знищення сина вождя Святобора та втікачів, що гуртувалися по лісах. Хан, вислухавши посла Києва, дав наказ підготувати загін вершників для підмоги Ратибору. На честь духовида приготували багатий, ситий сніданок. Раби почали носити в шатро великі тарелі з паруючими шматками баранячого та кінського м’яса, але Горидід від їжі відмовився. Він хотів їхати назад негайно…

…Хан виїхав на полювання. Забутий всіма Глиця докінчував свою роботу в кутку шатра. Він розумів, що настав час діяти. День-два і буде пізно! Надвечір у Глиці визрів план. Він виждав, коли сторожа на хвильку вийшла з шатра, прудко прослизнув за балдахін Гароната…