Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 4

Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…

Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…

Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…»

Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…

Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…

3

Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…

Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. Звідки?

Глиця розплющив очі і вражено скрикнув.

Юрма безладно розсипалася врізнобіч, жінки і діти лементували, і тільки вояки вилаштувалися широким півкільцем, наїжачившись рогатинами і мечами. Вони всі, як один, повернулися спиною до жертовника. Що трапилося? Що загрожує яровитам?

Глиця примружився від сонця і побачив лавину вершників, які з гиканням і криками мчали серед дерев прямо до капища Ведмедя. Стріли рясно сипонули прямо в гущу яровитів. Почувся стогін. Впали вбиті й поранені. Серце у Глиці занило. Козари! Жорстокі і підступні вороги, які стоять таборами біля ріки Рубіжної!..

Розлючені коні козар врізалися спітнілими тушами в гущу синів Ведмедя. Задзвеніли мечі. Галас і прокляття, відлунюючи в яругах, покотилися над лісом.

На жертовник вискочив батько Глиці, його темне, зморшкувате, мов кора в’яза, обличчя скривилося змішаним почуттям жалю і тривоги. В запалих очах заіскрилися вогники теплого почуття.

— Сину! — аж застогнав батько. — Прости!.. Боги покарали нас за тебе!

— Тату!

— Зараз! Я розв’яжу тебе! А-а-а!..

Ніби сердитий джміль, завила козарська стріла і вдарила прямо в спину батька. Він захитався, випустив меч, тьмяніючим поглядом намагався зустріти очі сина.

— Тату!!!

Даремно! Важко впав старий яровит, прикривши широкими грудьми вірний меч. А сини Ведмедя вже ледве тримаються, втрачаючи під ударами козар кращих вояків своїх…

Глиця болісно дивився на побоїще, і сльози котилися по його щоках. То були сльози жалю і безсилої ненависті. Як швидко справдилися його слова! Ворожа навала впала зненацька, як грім з небес! Як жорстоко розплачуються сини роду Ведмедя за жахливу необачність, за злочинну нерозумність! Якби стояли на рубежах племен згуртовані бойові дружини яровитів, не посміли б степовики плюндрувати городища полян і древлян!..

Жорстокий бій закінчився. Десятки трупів встилали широку галявину. Живих вояків і молодих жінок козари зв’язували довгими мотузками, лаштували в ряди за своїми кіньми. Малих дітей і старих яровитів вони виловлювали поміж деревами і з криками проколювали кривими шаблями.