Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 21

— Що ти віщуєш, проклятий птах? — заламуючи руки, прошепотіла вона.

Знову все затихло. Тільки сумно-протяжно бринів нічний вітерець у верховітті дерев, та місяць прокладав сріблисту дорогу в пустотливій течії Славути.

Може, помолитись? Боязко. Кий суворо заборонив Голесі даремно тривожити богів.

— Я люблю дякувати богам, а не просити у них допомоги, — завжди говорив старший вождь.

Голеся поглянула в кут, де стояв ідол Перуна. У відсвіті місяця блищали його золоті вуса, байдуже темніли чорні заглибини очей. Напевне, Перун знає про все, що тепер діється з коханим мужем. Він бачить кожен його крок, радості і невдачі. Одне тільки слово, одне-єдине бажання бога блискавиць, і сотні небесних стріл посиплються на поганих козар. Ну чому не можна так зробити, нащо залишати на полі битви кращих вояків своїх?

Серце, не муч себе. Вилий тугу перед вівтарем…

Голеся ступила кілька кроків до ідола. На своєму ложі неспокійно заворушився Святобор.

— Нене, — почувся його сонний голос, — чому ти не спиш?..

— Спи, синочку, спи, — ласкаво обізвалася мати. — А я чомусь не можу… на серці важко…

Святобор скочив з постелі, підійшов до Голесі. Вона з любов’ю подивилася на сина, замилувалася його могутньою постаттю.

Ну чим не вояк? Ростом з батька, а лице наче в Світовида-бога. Вже й забула, не згадує Голеся, що багато літ тому Кий привіз сироту-хлопчиська з походу, зробивши його кревним побратимом першого сина Ратибора. Чужа дитина так полюбилася жінці вождя, що стала ріднішою рідної. Навіть думки ніколи не з’являється в Голесі, що не вона носила Святобора під серцем…

Син легко обняв матір за худенькі плечі, поцілував у голову.

— Вспокійся, матусю… Все буде гаразд. Якби що-небудь трапилося — батько б дав знати. Дружина молодих вояків готова, і я поведу…

Слово завмерло на вустах Святобора. І він, і мати насторожилися. Якийсь дивний звук привернув їхню увагу. Той звук був схожий на тонке, пронизливе гавкання.

Святобор помітив навіть в півтемряві, що мати зблідла.

— Тоця, — ледве видихнула вона.

Син заперечливо похитав головою. Тоця? Лисиця вождя, подарована йому Глицею? Кий посилає її додому тільки при великій потребі…

Звук наростав. Ось він уже поряд з хоромами вождя. Скавучання почулося в сінях, потім заторохтіли східці, і щось шалено зашкребло в двері.

— Світи! — несамовито скрикнула Голеся, метнувшись до виходу.

Святобор підскочив до вогнища в пічній заглибині, розгорнув жар, вкинув туди кілька тонесеньких соснових трісок. Спалахнуло полум’я, осяяло веселим промінням світлицю.

Голеся відчинила двері і відсахнулася. Прямо їй на груди прожогом кинулася лисиця. Це, справді, була Тоця.

Жінка захиталася, слабіючи, опустилася на ложе.

— Сину, поглянь, на шиї…

Святобор підбіг до лисиці. Звірина, жалісно стогнучи, скочила йому на руки, лизнула в обличчя.

— Нене, — вражено скрикнув Святобор. — На ошийнику нічого нема. Е ні, щось було, але залишився тільки обривок шкіри…