Читать «Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника» онлайн - страница 64

Люїс Стейплз Клайв

— Що зробив для тебе лев, що ти став його рабом? — не вгавала чаклунка. — І що він зможе заподіяти тобі, коли одразу втечеш у свій світ? А що подумала б твоя мама, якби знала, що ти міг звільнити її від болю і повернути назад до життя, міг урятувати від розриву серце свого бідолашного батька, але не захотів… і все задля того, аби ви конати доручення дикого звіра, до якого тобі немає жодної справи, у геть невідомому світі?

— Я… я не думаю, що він дикий звір, — у хлопця пересохло в горлі. — Він… я не знаю…

— Та він навіть гірший, — наполягала чаклунка. — По-глянь, що він уже зробив із тобою, поглянь, яким безсердечним ти став. Таке діється з кожним, хто його слухає.. Жорстокий, безжалісний хлопчисько! Ти радше дозволиш матері померти, аніж…

— О, припиніть, — нещасним, захриплим голосом перебив Диґорі. — Ви що, думаєте, я не бачу? Але ж я… я обіцяв!

— Так, але ти не усвідомлював, що обіцяв. І ніхто тут не може стати тобі на заваді.

— Мама може, — відповів Диґорі, ледве вимовляючи слова. — Вона б так не вчинила… вона дуже суворо ставиться до виконання обіцянок… і до крадіжок… і до всіх таких речей. Вона б мені цього не радила, напевно… якби була тут.

— Але ж їй не конче знати, — дуже солодко заперечила чаклунка (годі навіть було подумати, що хтось із таким лихим обличчям міг так солодко говорити). — Ти міг би не розказувати їй, звідки у тебе це яблуко. І батькові не обов'язково знати. Ніхто у твоєму світі не мусить знати всієї історії. Та й, зрештою, можеш не брати зі собою назад оте мале дівчисько.

Ось тут чаклунка і припустилася своєї фатальної помилки. Бо, зрозуміло, Диґорі знав, що Поллі може вибратися звідси за допомогою своїх перстенів так само легко, як і він за допомогою своїх. Але ж чаклунка про це не здогадувалась. І припущення, що він може покинути Поллі напризволяще, раптом виявило: все, про що говорила чаклунка, насправді було фальшивим і облесливим. Навіть попри усе страждання, голова Диґорі вмить просвітліла і він озвався інакше, набагато впевненіше:

— Послухайте, а звідки це все Вам відомо? З якого дива Ви раптом так ніжно полюбили мою маму? Що це, в біса, відбувається? Що за гру Ви провадите?

— Браво! Молодець, Диґу, — прошепотіла йому на вухо Поллі. — Не барись! Негайно тікаймо геть.

Упродовж усієї суперечки Поллі не наважувалася зронити і слова, адже це не її мама помирала.

— Давай, — сказав Диґорі, допомагаючи дівчинці вилізти на коня. Потім швиденько видряпався сам. Полетун розпростав крила.

— Забирайтеся звідси, телепні! — крикнула чаклунка. — Думай про мене, хлопче, коли лежатимеш старий та хворий, думай про мене, коли помиратимеш. Згадаєш, як знехтував шанс здобути вічну молодість, та іншого разу не буде.

Вони піднялись уже так високо, що майже не чули її. Чаклунка також не стала довго дивитись їм услід. Діти бачили, як вона спустилася з крутого пагорба і попрямувала на північ.

Їхня подорож сюди розпочалася нині рано-вранці, те, що відбулося в саду, багато часу не зайняло, отож і Полетун, і Поллі в один голос заявили, що легко доберуться назад до Нарнії ще до настання ночі. Всю дорогу Диґорі мовчав, а друзі боялися його рухати. Він був дуже сумний і досі сумнівався, чи правильно вчинив. Проте кожного разу, коли він згадував осяйні сльози ув Асланових очах, упевненість поверталася до нього.