Читать «Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника» онлайн - страница 56
Люїс Стейплз Клайв
— Сину мій, сину мій, — вимовив Аслан. — Я знаю: горе велике. Поки що тільки тобі і мені на цій землі це відомо. Давай же будемо один до одного добрими. Та я мушу думати про сотні років життя Нарнії. Чаклунка, яку ти привів зі собою у цей світ, повернеться знову. Лишень не відразу. Я хочу посадити в Нарнії дерево, до якого вона не насмілиться наблизитися, і це дерево захищатиме Нарнію впродовж багатьох років. Отож ця земля матиме довгий, яскравий ранок перед тим, як сонце затягнеться хмарами. Ти ж мусиш принести мені зерно, з якого проросте і зросте це дерево.
— Так, сер, — відповів Диґорі. Він не знав, яким чином це зробить, але наразі був цілковито впевнений, що може це здійснити. Лев глибоко зітхнув, нахилив свою голову нижче й обдарував Диґорі поцілунком. Хлопець одразу відчув, як нові сили та відвага наповнили його.
— Любий сину, — промовив Аслан, — я розповім тобі, що ти повинен зробити. Обернись, поглянь на захід і скажи мені, що ти бачиш?
— Я бачу неймовірно високі гори, Аслане, — сказав Диґорі. — Я бачу річку, яка водоспадом спадає з бескидів та стрімчаків. Ген там, за бескидами — зелені лісисті пагорби, а за ними ще вищі гори — вони майже чорні. А далі, дуже-дужс далеко — високі засніжені вершини, нагромаджені одна на одну… як на картинах Альп. А далі немає нічого, окрім неба.
— Ти добре бачиш, — сказав лев. — Отож, земля Нарнії закінчується там, де зривається водоспад. Як тільки доберешся до вершини стрімчака, то опинишся за межами Нарнії, у Західних Нетрищах. Ти мусиш перейти через ті гори і віднайти там зелену долину їз голубим озером. Та долина оточена стіною крижаних гір. На березі озера побачиш стрімкий зелений пагорб. На вершині пагорба росте сад. Посередині саду знайдеш дерево. Зірви яблуко з того дерева і принеси його мені.
— Так, сер, — знову сказав Диґорі. Хлопець не мав ані найменшого уявлення, як буде видиратися на стрімчак, шукати шлях поміж тих гір, однак не хотів признаватися в цьому Асланові, щоб не виглядало, ніби він відмовляється. Та все ж додав:
— Сподіваюся, Аслане, тобі не дуже спішно. Я не зможу швидко дістатися туди і повернутися назад.
— Маленький сину Адамів, ти отримаєш підмогу, — відповів Аслан. Він повернувся до коня, який від початку весь час стояв тихенько збоку і відганяв хвостом мух. Кінь схилив голову набік, немов прислухаючись до не зовсім зрозумілої йому розмови.
— Любий мій, — звернувся Аслан до коня, — хочеш стати крилатим?
Бачили б Ви, як струснув кінь гривою, як роздулись його ніздрі і як він тупнув об землю копитом! Зрозуміло, що йому страшенно хотілося бути крилатим. Натомість він тільки відповів:
— Якщо ти бажаєш, Аслане… якщо дійсно маєш намір… Не знаю, чому це випало мені… Я не вельми розумний кінь.
— Будь крилатим! Будь також батьком усіх крилатих коней, — від голосу Аслана сколихнулося повітря. — Твоє ім'я відтепер буде Полетун.
Кінь сполошився, як колись у ті давні нещасливі дні, коли тягав кеба. Потім здибився на задні ноги. Його шия вивернулася назад, немов у спину його жалили ґедзі і йому захотілося почухатись. А тоді із плечей Полетуна вирвалися криля — так, як звірі сполохано зриваються із своїх лісових лігвищ. Вони розгорталися і росли, і стали більшими, ніж в орла, більшими, ніж у лебедя, більшими, ніж у янголів на церковних вітражах. Пера засяяли гнідими та мідними барвами. Кінь широко і потужно змахнув крильми і стрибнув у повітря. На висоті двадцяти футів він пустував над головами Аслана та Диґорі: фуркав, іржав, долав стрибками уявні перешкоди. Згодом, зробивши кілька кіл, він м'яко опустився на землю на всі чотири ноги, зніяковілий та здивований, однак безмежно вдоволений.