Читать «Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника» онлайн - страница 36

— Спокійно, Перчику, старенький. Заспокойся вже.

І тоді вперше озвалася чаклунка:

— Собако! — шулікою злинув її чіткий, холодний голос над юрбою, заглушаючи всі звуки довкола. — Собако, забери руки від нашого королівського скакуна! Ми є імператриця Джейдіс.

Розділ 8. Бійка біля вуличного ліхтаря

— Ха! Г'імператриця, кажеш? Це ще треба перевірити, — сказав хтось.

А інший докинув:

— Тричі «слава» Г'імператриці Різницького Ножа!

Більшість голосів підтримала його.

Обличчя чаклунки запалало рум'янцем і вона дуже вишукано вклонилася. Та вигуки «слава» потонули у вибухові реготу, і Джейдіс усвідомила, що з неї просто кепкують. Вираз її обличчя миттю змінився. Вона перекинула ножа в ліву руку і далі, без усякого попередження, зробила те, на що неможливо було дивитися без страху. Легко, без зусиль, наче то була найпростіша у світі річ, випроставши праву руку, вона виламала металеву поперечину вуличного ліхтаря. Якщо Джейдіс і втратила деякі зі своїх можливостей у нашому світі, то сила таки залишилася при ній. Вона могла переламати залізний прут як сірничок. Чаклунка підкинула у повітря свою нову зброю, впіймала, струсонула нею і пришпорила коня.

«Тепер мій шанс», — подумав Диґорі. Він прослизнув поміж конем та огорожею і почав наближатися до чаклунки. Якби кінь заспокоївся хоч на мить, хлопець зміг би ухопити її за п'яту. Тільки-но Диґорі кинувся, як почув жахливий тріск і глухий удар: чаклунка з розмаху торохнула залізним прутом по шоломі старшого поліціянта. Той упав як підкошений.

— Швидше, Диґорі. Це треба зупинити, — пролунав голос поруч із ним. То була Поллі, яка, лиш їй дозволили встати з ліжка, швиденько прибігла сюди.

— Ну ти й молодчинка, — зрадів Диґорі. — Міцно тримай мене. Не переплутай: жовтий перстень. Але не одягай його, доки я не крикну.

Тут знов розлігся тріск і другий поліціянт також обм'як. Юрба розлючено заревіла:

— Стягніть її додолу! Діставайте камені з бруківки! Викликайте військових!

Але більшість людей відбігла чимдалі. Візник, який, вочевидь, був найхоробрішою, як і найдобрішою, особою серед присутніх, залишився поряд із конем, викручуючись та ухиляючись від залізного прута і постійно намагаючись ухопити Перчика за вузду. Юрба заклекотіла і знову пішла у наступ. Над головою Диґорі просвистів камінь. Тоді могутнім дзвоном пролунав голос чаклунки — на цей раз він звучав так, неначеб вона була майже щаслива:

— Паскуди! Ви дорого заплатите за це, коли я підкорю цей світ. Від вашого міста не залишиться каменя на камені! Я вчиню з вами як із Черном, як із Феліндою, як із Сорлоїсом, як із Брамандином.

Диґорі врешті вхопив її за литку. Вона хвицьнула і вдарила його в обличчя. Від болю хлопець відпустив її. Губа його була розсічена, а в роті зібралося повно крові. Десь зовсім поряд голосом дядька Ендрю скімлило:

— Мадам… моя дорога молода пані… заради всього святого… заспокойтеся!

Диґорі вдруге вхопився за її п'яту, але чаклунка знову його струсила. Той залізний прут повалив уже багатьох людей. Хлопець зробив третю спробу учепився за п'яту і тримався як вош кожуха. «Давай!» — гукнув він до Поллі, а тоді…