Читать «Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника» онлайн - страница 18

Все, що їх оточувало, було таким похмурим, сумним та одноманітним, що навіть Диґорі почав було подумувати, чи не ліпше б його натягнути жовті перстені та й повернутися до теплого, зеленого, живого лісу у перехідному місці, коли ж вони опинилися перед двома величезними дверима, зробленими з якогось металу, схожого на золото. Одна полонина була прочинена. Ясно, що діти вирішили зазирнути до середини. І відразу ж подалися назад, затамувавши подих: там, усередині, нарешті виявилося щось, варте уваги.

Діти зазирнули вдруге і їм здалося, що кімната вщерть заповнена людьми. Сотні людей сиділи, зберігаючи при цьому цілковитий безрух. Поллі та Диґорі — як Ви, мабуть, здогадалися — на якийсь час також завмерли, вдивляючись у цю з'яву. Та хутко вони дійшли висновку, що ті постаті не можуть бути справжніми людьми, бо від них не долинало жодного звуку, жодного подиху, не видно було жодного пороху. Вони радше були схожими на чудово виконані воскові фігури, якщо Вам доводилося щось таке бачити.

Цього разу ініціативу перебрала на себе Поллі. Було в тій кімнаті щось таке, що зацікавило її значно більше, ніж Диґорі: всі постаті були в розкішних строях. Якщо б Ви, як Поллі, цікавилися одягом, Вам би також закортіло роздивитися ті шати зблизька. Розмаїття барв і їх перелив робили цю кімнату не те щоб веселою, але, у кожному разі, яскравою та величною, порівняно із тими запилюженими порожніми залами. Кімната мала багато вікон і в ній, зрозуміло, було значно світліше.

Мені важко описати ті шати. Всі постаті були в мантіях та з коронами на головах. Ті мантії були і малинові, і срібно-сірі, і темно-пурпурові, і яскраво-зелені. На них були вигаптувані взори, квіти і дивовижні звірі. З корон і важких разків намиста холодно визирало яскраве коштовне каміння вражаючих розмірів — воно проглядало з будь-якого кутка, де лиш сягало око.

— Як цей одяг міг так добре зберегтися? — запитала

Поллі.

— Магія, — прошепотів Диґорі. — Хіба ти не відчуваєш її? Присягаюся, що, ціла кімната просякнута нею. Я відчув це, як тільки ми увійшли сюди.

— Будь яке з цього вбрання вартує сотні фунтів стерлінгів, — замислено промовила Поллі.

Та Диґорі більше цікавили обличчя. Дійсно, там було що роздивлятися. Люди сиділи рядами на кам'яних лавах попід стінами, від стін лави амфітеатром спускалися до середини кімнати. Середина кімнати лишалася порожньою. Можна було зійти додолу й оглянути всі обличчя по черзі.

— Думаю, то були гарні люди, — сказав Диґорі.

Поллі кивнула на знак згоди. Всі обличчя, які їм вдалося роздивитися, справді були гарними. І чоловіки, і жінки здавалися добрими, мудрими. Скидалося на те, що всі вони походили з надзвичайної раси. Коли ж діти спустилися дещо нижче, їм відкрилися інші лиця, сповнені величі. Якщо Ви коли-небудь зустрінете живих людей, схожих на них, то зможете собі уявити справжніх принців та королів. Діти ступили ще кілька кроків й опинилися серед облич, які справляли враження дуже вольових, гордих, щасливих, але безжальних. То було вже майже посередині кімнати. Далі — ще нещадніші. Потому були теж невблаганні, але вже не такі щасливі. На тих лицях навіть позначився відчай, немов ці люди вчинили жахливі речі і страждали через це. Найбільше зацікавлення викликала остання постать — жінка, одягнена найрозкішніше з-посеред усіх, дуже висока (хоча всі постаті в цій кімнаті були вищими, аніж люди у нашому світі) і така жорстока та пихата, що дітям просто перехопило подих. Однак вона також була прекрасною. Багато років по тому Диґорі, ставши поважним чоловіком, говорив, що ніколи у своєму житті не зустрічав жінки, прекраснішої за неї. За-ради справедливості слід додати: Поллі натомість твердила, що не змогла запримітити в ній якоїсь особливої принади.