Читать «Євреї на Україні» онлайн - страница 9

У цьому місці ми змушені відступити і кілька слів сказати про лихварство взагалі. Лихварством прийнято вважати “извлечение чрезмерной выгоды из денежной ссуды путем эксплуатации затруднительного положення должника”.¹⁷

Лихварство, як і боротьба з ним, відомі з сивої давнини. Ще в стародавнім Римі народні маси терпіли від тяжких умов позики в багатих людей. Римське законодавство неодноразово обмежувало лихварство.

У середні віки християнська церква заборонила зовсім позичку грошей під проценти. Мусульманська релігія також карала за такі фінансові операції. Цей принцип, що стосувався спочатку тільки осіб духовного звання, поширився в ХІІ-ХІІІ ст. і на світських людей. Проте заборона зовсім не торкалася євреїв, які не належали ні до християнської, ні до мусульманської релігій. Навпаки, промисел, заказаний іншим, вільно переходив до рук євреїв, яким не забороняв його іудаїзм. У цьому значенні слід розуміти слова Енгельса, який писав: “Діти Ізраїлю залишались весь час аристократією серед віруючих і обрізаних”.¹⁸

До кінця середніх віків заборону процентів поступово було скасовано. Натомість уряди західних країн почали законом визначати максимум дозволеного відсотка, який коливався між 5 і 6. Стягнення більш високого відсотка вважалося лихварством і переслідувалося в кримінальному порядку. В Росії узаконений максимум до 6 % було введено з 1754 р.

Поступово в XІX ст. узаконену норму скасовують зовсім, відміняють і переслідування за стягнення високих відсотків. Але й після цього лихварські угоди, в яких були наявні зловживання становищем боржника, каралися законом.

У відповідності з духом часу Мономах, якого кияни запросили князювати після смерті Святополка, не тільки обмежив резоїмство. Він вигнав євреїв за межі Київського князівства зовсім. Як оповідає Татищев, коли прибув Мономах і втихомирив заколот, “киевляне просили его всенароднo об управе на жидов, что отняли все промыслы христианам и при Святополке имели большую свободу и власть, чрез что многие купцы и ремесленники разорились; они же многих прельстили в свой закон и поселились домами между христианы, чего прежде не бывало”. Перебуванню євреїв на Русі поклала край постанова князів на Видубецькому з’їзді “об изгнании из земли русской всех жидов”.¹⁹

Незважаючи на цю постанову, євреї знову проникли в Київ і поширилися по всьому тутешньому краю. Той же Іпатіївський літопис від 1124 р. пише про пожежу в Києві: “погоре Подолье… и Жидове”, а під 1151 р. згадуються в Києві “Жидовские ворота”, пізніше Львівські, що були на нинішній Львівській, або Сінній, площі.

Занепад загального життя в епоху татарщини майже зовсім не торкнувся становища євреїв. Вони не тільки “не исчезли на территории Южной Руси”, пише Житецький, а, навпаки, “оказываются в числе сборщиков дани, которая собиралась для монгольских ханов с туземного населення”. “В эту раннюю эпоху южнорусской истории, именно в XІ-XІІІ веках, уже отчетливо вырисовываются особенности южнорусского еврейства и те ненормальные экономические отношения евреев к туземному населению, какие потом уже резко выступают в XVІ и XVІІ столетиях”.²⁰