Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.2» онлайн - страница 69
Микола Сивіцький
Розмова, яку я провів з митрополитом Шептицьким, тривала приблизно півтори години і відбулася в дуже приязній атмосфері.
Її темою була можливість польсько-українського порозуміння і майбутніх польсько-українських відносин. Напочатку мій співрозмовник дуже гострими словами засудив діяльність бандерівців, які, на його думку, роблять дурниці і взагалі є несерйозними людьми. Зазначений факт, на думку митрополита, утруднює встановлення відносин між польськими і українськими діячами, бо, крім ОУН, нема політичної організації, яка мала б впливи на українські маси.
Говорячи про майбутнє, мій співрозмовник обмежив тему розмови до польсько-українських відносин у межах польської державності. Зі свого боку я намагався дізнатися про його ставлення до можливості виникнення незалежної України за Збручем, але і в цій справі він уникав визначеності.
При обговоренні майбутнього митрополит виразно підкреслив, що Польща повинна стати правовою державою, надзвичайно гострими словами охарактеризувавши поведінку поляків щодо українців в останньому двадцятиріччі (пацифікація, Береза і т.ін.). Ця критика була такої різкої тональності, що я спитав у нього, чи взагалі у такому разі є сенс у будь-яких українсько-польських розмовах. Митрополит категорично заперечив, стверджуючи, що говорить про ці справи тільки тому, щоб я сам зрозумів ті претензії, які всі, без винятку, українці мають до польської державності.
Після цього відступу щодо минулого розмова стосувалася справ майбутнього. Митрополит підтвердив, що ініціатива повинна виходити з польської сторони, яка має запропонувати конкретний проект вирішення української справи. Далі він сказав, що бажано було б розробити статут для національно мішаних земель, причому ця розробка, яку підготують як українські, так і польські фахівці, повинна бути відстороненою від актуальної ситуації на землях, які спільно заселяє українське і польське населення. Такий підхід до справи, на думку митрополита, дасть змогу провести спокійну предметну дискусію. Потім такий статут, розроблений відповідним чином, можна було б з успіхом застосувати до польсько-українських земель.
Крім цього проекту, митрополит зазначив, що, на його думку, майбутній адміністративний устрій держави повинен бути таким, щоб окремі адміністративні одиниці мали по можливості однорідний національний склад.
Розмова підходила до завершення. Прощаючись зі мною, митрополит радив, щоб через певний час я знову приїхав до Львова, запрошував завітати до нього знову, щоб продовжити дискусію. Наступного дня я дізнався від одного зі священиків, що митрополит дуже позитивно оцінив розмову, яку я тут виклав.
РОЗМОВИ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ОУН
З представниками ОУН я провів дві розмови. Першим моїм співрозмовником був пан Ф[едак], швагер Коновальця і Мельника. Проте він виявився дуже примітивною людиною, тому розмова з ним нічого не дала, крім ствердження, що українські націоналісти дуже розчаровані щодо німців і то рівнозначно як бандерівці, так і мельниківці.
Проте, як виявилось, пан Ф. мав доручення лише налагодити зі мною контакт, тоді як справжню розмову зі мною повинен був провести один з членів головного проводу ОУН. Розмова з останнім почалась його запитанням, чи я маю повноваження представляти польських діячів. Це я рішуче заперечив. Тоді співрозмовник ствердив, що українці хочуть розпочати розмови з повноважними діячами Польщі, які можуть узяти на себе певні зобов'язання. Я йому на це відповів, що не знаю, як можуть поставитись до цієї пропозиції відповідні польські діячі, і що можу тільки повторити сказане співрозмовником у Варшаві, після цього я запитав його, якою могла б бути платформа польсько-українського порозуміння. Мій співрозмовник коротко відповів, що ініціатива належить польській стороні, але після цього розпочав тривалу дискусію на цю тему. Погляди, які він виклав, можна звести до такого: поляки й українці борються за незалежне державне існування проти тих самих держав, тому повинні вести боротьбу спільно. Розмежування польських і українських поселень повинно бути відкладене убік. Воно буде залежати від стану відносин удвічі (може, «після війни»? — MC.), від долі Радянської України і подібних чинників. Нині дискусія на цю тему нічого не дасть, бо ні поляки не відмовляться від своїх поселень, ні українці не відмовляться від своїх земель. Але зараз треба обговорити актуальні й конкретні проблеми. Мій співрозмовник згадав про можливість співпраці у політичній, пропагандистській і військовій сферах. Він говорив про можливість спільних польсько-українських виступів на міжнародній арені, спільну пропагандистську акцію, яка б мала на меті пацифікацію настроїв і т.ін. Після тривалої дискусії представник ОУ Н ще раз звернувся до питання початку переговорів з уповноваженими представниками польської сторони. Він говорив, що різні польські партії встановлюють контакти з українцями і що вони все-таки хотіли б проводити переговори з уповноваженими польськими діячами. На закінчення розмови я запитав, чи можу це повторити у Варшаві кому належить і дати йому знати, чи розмови такого типу можуть розпочатись. При цьому він дуже наполегливо підкреслив, що з цим не треба зволікати, бо події розгортаються швидко. Я відповів, що всю нашу розмову передам у Варшаві певним людям. При цьому ми домовились, що я передам йому щодо позиції польських діячів через певну особу, яка перебуває тепер у Варшаві і приблизно через тиждень повертається до Львова.
