Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.1» онлайн - страница 28

Викладання було призупинено, боротьба перенеслась на сторінки преси і мітингові трибуни. Сформувались два протилежних табори: з одного боку — студенти і все українське суспільство, польські соціалісти і євреї; з другого — сенат університету, ендецька «Академічна Читальня», яка об'єднувала польських студентів, крім них, журналісти і цісарський намісник.

Для пошуку керівників бунту було утворено дисциплінарну комісію. Студенти заявили, що керівників не було і якщо карати — то всіх. Однак комісія приготувала якийсь там звіт, і п'ять студентів виключили з університету.

Після тривалої перерви заняття було відновлено. Українські студенти мали два виходи: вернутись на навчання, протестуючи проти зневажання їхньої мови, тобто не допустивши жодного заняття, битися з шовіністично налаштованою польською студентською молоддю або залишити університет. На мітингу прийняли другий варіант — сецесію. З університету пішли всі українці — 650 осіб і поїхали на подальше навчання до Праги, Відня, Граца і Кракова.

Перебіг сецесії був детально описаний у спеціальному виданні молодіжного часопису «Молода Україна» (Львів, 1901), де читаємо: «Варто уваги, що майже всі поляки — і студенти, і професура з-поза Львова і Східної Галичини з більшим або меншим розумінням привітали наше прагнення до власного університету. І майже ніхто не підтримав шовіністичного настановлення львівських професорів і польської молоді». Як доказ опубліковано на 12 сторінках часопису телеграфічні висловлення співчуття студентам, надіслані з Галичини, Центральної Польщі, Відня, Берліна, Цюриха, Чернівців. Наступні 14 сторінок зайняли листи українських студентів з Варшави, Дерпта, Києва, Парижа, резолюції польських студентів університету і політехніки з Києва і Лейпцига, польської академічної молоді з Кракова і Любліна, а також української громадськості з краю і з-за кордону.

Тобто на той час українське суспільство вже не було неписьменною селянською масою, як це уявляла собі шляхта. Воно мало у всіх закутках молоду інтелігенцію і молодих фахівців, політичні партії, «Просвіту», Наукове товариство імені Шевченка, літературу і пресу, низку культурних і освітніх установ — не гірше за інші народи, тому сильно відчувало кривду, завдану поляками. Бракувало незалежності — але сама боротьба за університет у Львові свідчила про прагнення до самостійності. Найбільше боліло те, що гнобила не влада народу, який панував, а сусіди, які ходили у тому самому ярмі й самі боролись за свободу. Була тільки певна різниця у розумінні свободи: коли українці мріяли про незалежність на власній землі, речники Національної «Демократії» вживали державницькі категорії, не розуміючи — як написано у згадуваному часописі, — що «давня Польща, яка під розборами сусідів зникла з політичного горизонту, безповоротно згинула і ніколи не встане, а якби і воскресла в образі кінця XVIII століття, це знову призвело би до такої катастрофи, якої зазнала стара Польща». І далі: «Дух старої Польщі, до складу якої входили землі українського народу, відгукується завжди, як тільки трапляється нагода розмови про українські справи. Поляки не визначають свої потреби мірою культурного народу, а тільки мірою користі, яку би вдалось отримати для Польщі».