Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.1» онлайн - страница 25

Почалась еміграція. Спочатку до Угорщини, Румунії, Бессарабії, на Волинь, пізніше за океан — до Бразилії, Північної Америки, Канади, Аргентини. В першу чергу виїжджала найбідніша Лемківщина, за нею рушило Галицьке Поділля — Збараж, Тернопіль, Скалат, Гусятин, Борщів, Бережани. Протягом 20 років (1890–1910) з Західної до Східної Галичини прибуло 318589 поляків і в цілому не для того, аби збільшувати ряди сільського пролетаріату. Переселенці їхали сюди за землею, якої бракувало для місцевого населення. Адже земля була в руках польських поміщиків. Після скасування панщини частину маєтків було роздрібнено, у 1852–1912 роках польські колоністи з Західної Галичини отримали звідси 237 тисяч га, а українці — 38 тисяч, незважаючи на те, що в кінці цього періоду (1914) у Східній Галичині (з Лемківщиною) мешкало римо-католицького населення 23,1 %, а греко-католицького — 63,5 %. Не всі римо-католики навіть були поляками: ^!/₃ з них належала до групи «латинників», які не усвідомлювали свого походження. З тих чи інших причин вони колись перейшли на римо-католицьку віру, але надалі розмовляли українською мовою.

Як це сталось, що меншість прибульців, яких у Галицькому князівстві взагалі не було, змогла підпорядкувати собі у три рази більшу кількість автохтонів? Отже, підпорядкування існувало там від XIV століття. Австрія прийняла країну разом із польським адміністративним апаратом, з магнатами, які зосередили у своїх руках усі багатства. А хто має багатства, той має владу.

Основою полонізації у Галичині були поміщики, державні і самоврядні службовці, пізніше також вільні професії, робітники та інший міський елемент, менше значення мали селяни. Австрія спочатку відсунула від влади поляків, але після смерті цісаря Йозефа II (1790) магнати і шляхта почали поступово опановувати німецький, тоді бюрократичний, апарат, здобуваючи, з одного боку, вплив на вищих урядовців, а з другого, — проштовхуючи на нижчі щаблі цього апарату дрібну польську шляхту. У польських руках опинилось як міське самоврядування, так і Галицький становий сейм. Численні королівські маєтки викупило магнатство. Поміщикам було довірено на селі поліцейську, податкову, судову владу, набір рекрутів. До їхніх потреб було пристосовано виборчі правила, згідно з якими для вибору депутата крайового сейму достатньо було 55–60 голосів поміщиків, а селянських голосів потрібно було 18 тисяч. На загальну кількість 150 мандатів до цього сейму українці отримали в 1861 році 49, в 1877 — 14, а в 1883 — 11. Ще гірше булс у віденському парламенті. Вже на першому сеймі, скликаному на основі нової ліберальної конституції, між українцями і поляками почалась боротьба за рівноправність, яка тривала аж до Першої світової війни.