Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 64

Гобсбаум, як це бачили в розділі 4, вважає націоналізм суто сучасним політичним рухом, що має на меті створення територіальних держав. А це означає, що ідеологія націоналізму може сягати не далі доби Французької революції. У такому разі, згідно з поглядами Гобсбаума історія націоналізму має брати початок не з 1780 p., як про це свідчить назва його книги, видрукуваної 1990 p., а з 1830 p., після липневої революції в Парижі, коли відновили засновану Французькою революцією громадянську націю й посилився буржуазно-демократичний опір Меттерніховому врегулюванню 1815 р. Тобто, коли повністю сформувалися «великі нації», спочатку в Британії та Франції, а відтак у Німеччині й Італії, саме ті нації, прикметними ознаками яких стали значні території й численне населення. Саме вони, як стверджує Гобсбаум, обумовлюють «граничний принцип» узаконення нації й державності. Серед прихильників ідей Фрідріха Ліста було загальноприйнятим (до цього схилявся й Мадзіні), що тільки ті нації, які досягли цієї граничності територіальних меж, демографічної чисельності й економічної (ринкової) могутності, можуть сподіватися на визнання своєї держави. Згідно з твердженнями Гобсбаума, саме 1830–1870 pp. панував такий граничний принцип, а це означало, що «принцип національної належності» «на практиці стосувався тільки націй певної величини», тобто він був економічно й культурно життєдайний тільки для великих націй (Hobsbawm, 1990: 30-2).

До того ж, це означало, що націоналізм великих націй мав бути об’єднавчим, загарбницьким і експансіоністським за характером. На думку лібералів, це був дороговказ, за яким незмінно рухалась історія в на. прямку більшої територіальної, людської та ресурсної єдності. Крім того, націоналістичні рухи великих націй були переважно громадянські й загальнодемократичні за характером, оскільки завжди прагнули вивести на політичну арену щораз більшу кількість національного населення, беручи за зразок закони, апробовані за часів Французької революції».

Гобсбаум надто добре усвідомлює урядову, або «вертикальну», сутність такого підходу, тому докладає сили, щоб це виправити, залучаючи до свого аналізу чимало народних «протонаціональних» мовних, регіональних і релігійних спільнот, які нерідко утворювались серед населення у доновітню добу. Однак, а про це йшлося в попередньому розділі, такі спільноти відіграють незначну роль, або зовсім не беруть участі, у розгортанні драматичних подій націоналізму. Засуджуючи Гелнера за нехтування почуваннями й уподобаннями народу, Гобсбаум насправді наслідує його, адже розділяє населення на окремі культурні групи, які не можуть засновувати націй, бо дуже локалізовані та, у більшості випадків, аполітичні. Хоча є кілька винятків, коли протонаціоналізм ідентифікували із середньовічною державою та церквою, як от в Англії, Сербії та Росії, і така тривала ідентифікація могла посприяти зростанню нинішнього політичного націоналізму. Отже, «нинішня чи колишня належність до історичної (або сучасної) держави, може безпосередньо впливати на свідомість простих людей і породжувати протонаціоналізм або навіть, як у випадку тюдорової Англії, щось на кшталт сучасного патріотизму» (Hobsbawm, 1990: 75). А щодо сербів, то вони мали традиції колишньої держави, що стало в нагоді нинішньому сербському націоналізмові, адже пам’ять про «давнє королівство, розгромлене турками, збереглася в піснях та епічних переказах і, мабуть, найголовніше, у щоденній літургії сербської церкви, яка канонізувала більшість своїх королів» (там же: 76).