Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 45

Якщо відхилити твердження соціобіології, то донедавна у цій царині, власне кажучи, існувала тільки одна теорія. Її висунув 1964 р. Ернест Ґелнер у сьомому розділі своєї праці «Думка і зміна» («Thought and Change»). Теорія спиралась на емпіричне спостереження за наростанням націоналізму в Марокко, де Ґелнер проводив польові антропологічні дослідження, і на інтелектуальні виклики Елі Кедурі, колеги з Лондонської школи економіки.

Кедурі переконував, що націоналізм — «доктрина, яку було вигадано в Європі на початку XIX ст.» (1960: 1), а саме, 1806–1807 pp. у Німеччині її започаткував Йоганн Ґотліб Фіхте циклом прогресивних лекцій «Промови до німецької нації». Для цього були як інтелектуальні, так і соціальні причини. З одного боку, націоналізм був доктриною волі, яку боронили німецькі романтики, і що уособлювала узагальнення Кантового поняття автономії волі та її застосування до культурних, а надто лінгвістичних сукупностей, які, згідно з поглядами Йоганна Ґотфріда Гердера, були зосередженням культурної відмінності. На думку Кедурі, Кантова емфаза доброї волі як вільного вибору й погляди Гердера щодо автентичної кваліфікації природжених культурних сукупностей були результатами раціоналістичного пошуку моральної й інтелектуальної визначеності доби Просвітництва.

З іншого боку, націоналізм був деструктивною і революційною рефлексією на слабосилля й збайдужіння німецьких, вважай європейських, культурних діячів, які цуралися батьківських традицій, а через бюрократичний абсолютизм цілком позбавлені влади. Хоча самі інтелектуали звинувачували у цьому власну дидактичну освіту. На думку Кедурі (1960), націоналізм був рухом невизнаної молоді, «дитячим хрестовим походом». Тому доктрина, що виникла за таких умов, нічого доброго не віщувала; а воно так і сталося. Адже культурних діячів, що вірили в тисячолітнє царство націоналізму, це довело до терору й нищівного розорення етнічно мішаних районів.

А от Ґелнер спростовує численні судження Кедурі. По-перше, він знімає звинувачення з Канта як головного творця націоналізму; адже Кантова автономія доброї волі стосується тільки індивідів, а не спільнот. По-друге, вважає націоналізм позитивним чинником, безперечно, не в розумінні особистої вартості, якою Ґелнер нехтує, а в розумінні ідеологічного знаряддя соціального розвитку. По-третє, попри те, що критично налаштовані культурні діячі й були безперечними лідерами націоналістичного руху, вони, все ж, потребували підтримки нижчого класу, «пролетаріату», за який Ґелнер вважав зірване з насиджених місць селянство, що юрбами подалося до столиць та міських нетрів. Зрештою, хоч Ґелнер і погоджується з Кедурі, що націоналізм з’явився зовсім недавно, він не вважає це прикрою випадковістю чи «вигадкою». Радше націоналізм став неминучим наслідком еволюційного переходу до сучасності, в який з XVIII ст. були втягнені всі світові спільноти. Звідси випливає, що попри свою логічну непередбачуваність, націоналізм став соціологічно необхідним явищем сучасного світу (Gellner, 1964: розд. 7).