Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 35

4. Ідеологічна: тут зосереджуються на європейському походженні та сучасності націоналістичної ідеології, квазірелігійній силі та її ролі в руйнуванні імперій і створенні націй там, де їх не було. Елі Кедурі з’ясував вплив на націоналістичні ідеології Просвітництва й кантівських ідей самовизначення, і, зрештою, середньовічних християнських тисячолітніх доктрин; він довів їхній нищівну дію на неєвропейські народи, коли невдоволена інтелігенція пристосувала ці тисячолітні європейські доктрини до своїх рідних етнічних та релігійних традицій (Kedourie, 1960; та 1971: Вступ).

5. Конструктивістська: це досить відмінна форма модернізму, яка, хоча й припускає, ніби нації та націоналізм цілком сучасне явище, все ж підкреслює їхній соціально створений характер. Нації, за переконаннями Ерика Гобсбаума (Eric Hobsbawm), багато в чому завдячують «вигаданим традиціям», які є продуктами соціотехніки та створені, щоб служити інтересам панівних еліт для спрямування енергії недавно вивільнених мас. Бенедикт Андерсон, з іншого боку, вбачає в нації уявну політичну спільноту, яка заповнює пустоту, що утворилася внаслідок згасання світових релігій та монархій в час, коли нові поняття «друкованого» капіталізму дали можливість уявним націям рухатись у лінійному часі (Hobsbawm and Ranger, 1983; Anderson, 1991).

Попри свої відмінності, для всієї низки парадигм сучасності спільне вірування у те, що можна назвати «структурним модернізмом». При цьому не існує «контингенту модернізму», не спостерігається простої історичної кореляції між націоналізмом та сучасністю, а є, по суті, віра в національну й націоналістичну природу сучасності. А інакше й не могло бути. З цього погляду сучасність неодмінно набуває форми націй і постійно створює націоналістичні ідеології й рухи.

Переніалізм

Нині в націоналізмі модернізм постає, як панівна ортодоксальна гуманітарна наука. На думку багатьох, сучасні нації, національні держави й націоналізм — просто вигадані; для решти — це щось так чи інакше різке й настирливе. Але все ж, не завжди було так. До Другої світової війни більшість науковців сходилися на думці, що навіть коли націоналістична ідеологія й була новою, нації завжди були в кожному історичному періоді, і те, що багато націй існувало з найдавніших часів — переконання, яке можна назвати «переніалізмом». Тому справедливо стверджувати, що більшість громадян і понині мають переніалістичні погляди, особливо, коли йдеться про їхню власну націю. Але, починаючи від XIX ст. і аж по 1940-ві роки, багато науковців були прихильниками якоїсь версії переніалізму, навіть такі як Ренан, і то схилялися до більш «волюнтаристського» різновиду націоналізму. Цьому частково посприяло популярне прирівнювання «раси» до «нації», де термін «раса» радше означав окрему за походженням культурну групу, ніж спадкові й незмінні біологічні особливості й гени (те, що сьогодні можна було б замінити терміном «етнічна належність»). Переніалізм також надихала ідея розвитку суспільства з її наголошуванням на градуалізмі, стадійності поступу прогресу, а також соціального й культурного накопичення. Це було просто й навіть природно, бачити нації як колективні приклади, що виявляють справжні ознаки градуалізму, розвитку й накопичення, особливо для тих, кого приваблювала органічна аналогія. Не слід недооцінювати й великих успіхів, зроблених національною історіографією й археологією, тих дисциплін, які стали життєдайним підґрунтям для націоналістичних понять, підтримували й заохочували їх, надаючи «достовірні дані» та реальні залишки давніх матеріальних культур.