Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 31

Попри всі наявні відмінності, подібність між благословенним націоналізмом Сполучених Штатів і «місіонерськими» націоналізмами Франції, Росії та Британії — «великих націй», «світочів прогресу», «носіїв цивілізації» для «неосвічених народів» — на диво разюча. Це підтверджує, що попри очевидні відмінності між «органічною» та «волюнтариською» моделями націоналістичної ідеології та «етнічним» і «громадянським» поняттями нації, існує більша подібність між їхніми політичними напрямками, ніж можна було б сподіватися. Це означає, що проводячи причиновий аналіз, націоналізм слід розглядати як єдиний феномен й зважати на ідеологічні відмінності його різноманітних форм. Основні доктрини, ідеали й поняття націоналізму тривалий час лишаються незмінними в різних культурах; це дає змогу пояснити чому, попри неспроможність узгодити загальні означення термінів і пояснювальних парадигм, науковці відчувають себе спроможними запропонувати загальне тлумачення поняття нації та націоналізму, і саме тому представники різних націоналістичних рухів ніяк не дійдуть згоди між собою.

3. Парадигми

На початку 1789 р. абат Сієс опублікував брошуру «Qu’est-ce que le Tiers Etat?» («Що таке третій стан?»), в якій, ототожнюючи третій стан із нацією, критикував привілеї аристократії й духівництва та проголошував суверенітет нації:

Нація первинна щодо всього, вона є джерелом усього. Її воля завжди законна, це ж бо сам закон… Нації на землі повинні сприйматись, як окремі складники поза межами соціальних зв’язків чи, так би мовити, у природному стані. Здійснення їхньої волі не має меж і не залежить від усіх громадянських формальностей. Існуючи тільки в природному стані, їхня воля для досягнення повного впливу, потребує тільки природних характеристик волі. І будь-яка воля нації самодостатня для виконання; усі форми правочинні, а воля нації — найвищий закон. (Цитовано за Cobban, 1963, 1: 165; курсивом виділено оригінал)

Того ж року «Декларація прав людини й громадянина» виклала це ще стисліше: «Джерело будь-якого суверенітету по суті належить Нації: жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від них» (див. Baker, 1988: 271). Наступного року, влітку 1790, французи святкували Fête de la Fédération (свято Федерації): національні гвардійці й лояльні громадяни зібралися, щоб урочисто відзначити утворення нової Французької федерації. Скрізь було встановлено вівтарі з написом: «Громадянин народжується, живе й помирає заради батьківщини». Пройшли процесії, співали гімни та виголошували присяги з простягнутими й зчепленими руками, наслідуючи картину Жака-Луї Давіда «Клятва Гораціїв» (1784 p.). Обіймаючись у «святе братерство», громадяни присягли на вічну відданість Франції, підтримувати її національну єдність і коритися суверенному народові. 14 липня в Парижі на Марсовому полі Лафаєт проводив присягу, а Талейран скликав людей і під майоріння прапорів благословив їх, виспівуючи: «Тіштеся і вмивайтеся слізьми радості, адже в цей день Франція народилася знову»; а між тим у соборі Паризької богоматері виконали напівдуховну, напівсвітську кантату «Prise de la Bastille» («Взяття Бастилії»), покладеної на музику низки уривків з патріотичної «Книги Юдит» (Schama, 1989: 502-12).