Читать «Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура» онлайн - страница 70

Набравшись сміливості, я звернувся до її королівської величності. Я сказав, що недавно провів загальний огляд усіх в’язниць у Камелоті й довколишніх замках і, як її ласка, залюбки подивився б на її колекцію в’язнів. Вона закомизилась, на що я, до речі, й сподівався. А потім погодилася. На це я також сподівався, хоча й не думав, що вона здасться так швидко. Домігшись свого, я заспокоївся. Королева викликала сторожу із смолоскипами, й ми спустились у підземелля. В’язниця містилася під замком і складалася переважно з маленьких камер, видовбаних просто в скелі. В деякі з них зовсім не проникало світло. В одній такій камері ми побачили жінку в смердючому лахмітті, яка сиділа на землі, мовчала й не відповідала на наші запитання, лише раз чи два вона глянула на нас крізь павутиння сплутаного волосся, неначе хотіла побачити, хто це раптом осліпив і оглушив її, урвавши одноманітні, похмурі сни, що стали її життям; потім вона знову похнюпилась, сплела на колінах брудні пальці й більше не ворушилась. Цій бідолашній жінці, схожій на лантух з кістками, було на вигляд років сорок, але то тільки на вигляд: вона просиділа у в’язниці дев’ять років, а коли її кинули сюди, їй було всього вісімнадцять. Вона була простолюдка, донька одного з васалів сера Бреза Безжального, сусіднього лорда, і потрапила сюди, бо в ніч свого весілля відмовила лордові в тому, що потім дістало назву “права сеньйора”, і, більше того, відповіла насильством на насильство; проливши півшкалика його майже священної крові. Молодий, подумавши, що життя його коханої в небезпеці, прибіг їй на допомогу й виштовхнув украй здивованого таким незвичайним поводженням і прикро ображеного лорда до вітальні, просто в натовп переляканих, тремтячих гостей. Оскільки в самого лорда власна в’язниця була переповнена, він попросив королеву помістити в її темниці обох його злочинців. їх кинули туди менше ніж за годину по тому, як вони вчинили злочин, і відтоді вони більше не бачились. Дев’ять років провели вони в цілковитій темряві, замуровані в скелі, нічого не знаючи одне про одного, хоч їх розділяло якихось півсотні футів. У перші роки вони ще благально питали у сторожі: “Чи вій живий?” — “Чи вона жива?” їхні гіркі сльози могли б зворушити навіть каміння. Але серце твердіші за каміння. їм не відповідали, і врешті вони перестали питати і про це, і про будь-що взагалі.

Вислухавши цю оповідь, я захотів подивитися на чоловіка. Йому було тридцять чотири роки, а на вигляд — всі шістдесят. Він сидів на квадратній брилі, похнюпившись, схрестивши руки на колінах. Обличчя його не було видно за довгим волоссям; він увесь час бурмотів щось собі під ніс. Підвівши голову, в’язень повільно обвів нас байдужим, тупим поглядом, болісно мружачись від світла смолоскипів, потім знов опустив голову і забурмотів, більше не звертаючи на нас уваги. Я помітив кількох німих свідків цієї трагедії — давні, вже гладенькі шрами від кайданів на руках і ногах в’язня, а також прикріплені до брили ланцюги з наручниками й путами. Але все це залізяччя лежало на землі, вкрите грубим шаром іржі. Кайдани стають непотрібні, коли в’язень занепадає духом.