Читать «Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура» онлайн - страница 63

Марк Твен

Близько півночі товариство потомилося, нареготалося до кольок; всі повпивались: хто плакав, хто ліз цілуватись, хто шукав зачіпки для бійки, а хто валявся трупом під столом. Із жінок найгірше поводилась одна гарненька молода герцогиня, що завтра мала йти під вінець. Вигляд у неї був жалюгідний, що й казати. Вона могла б позувати для портрета молодої дочки регента Орлеанського на тому скандальному обіді, звідки її, хоч як вона лаялась і пручалась, віднесли п’яну й безпорадну до ліжка, за часів блаженної пам’яті Ancien Régime.

Раптом, саме в ту мить, коли капелан підніс руки, і всі ті, хто ще був при пам’яті, посхиляли голови, чекаючи благословення, з дверей під аркою в далекому кінці зали з’явилася, спираючись на костур, згорблена сива стара жінка. Вона підняла свій костур, націлилась ним на королеву і закричала:

— Нехай боже прокляття й помста божа впадуть на тебе, безжальна жінко! Ти вбила мого безневинного онука й розбила моє старе серце, позбавила мене єдиної надії, єдиної опори, єдиної втіхи й радості на цім світі!

Всі злякано перехрестилися, бо за тих часів люди страшенно боялися клятьби, а королева велично звелася на ноги і, зблиснувши потемнілими від люті очима, процідила крізь зуби:

— Візьміть її! На вогнище!

Воїни кинулися виконувати наказ. Соромно, нестерпно соромно було дивитися на таку жорстокість, але що можна було вдіяти? Сенді перехопила мій погляд. Я зрозумів, що на неї знову найшло натхнення, і сказав:

— Роби, як знаєш.

Вона відразу встала й, показуючи на мене, звернулася до королеви:

— Ваша величність, він не дозволяє. Скасуйте свій наказ, а то він зруйнує замок і розвіє його по вітру, мов поганий сон!

Хай тобі грець, хіба можна накидати мені такі неймовірні зобов’язання? А що, як королева…

Але мої побоювання були безпідставні. Королева навіть не спробувала опиратись, а, пополотнівши, опустилася на стілець і знаком показала воїнам, щоб відступилися від старої. Моргана враз протверезіла. І, видно, не тільки вона. Леді й джентльмени посхоплювалися на ноги і, забувши про двірський етикет, юрбою кинулися до дверей, перекидаючи стільці, б’ючи посуд, штовхаючись, пхаючись, працюючи ліктями, аби тільки встигнути проскочити за двері раніше, ніж я передумаю і все ж таки розвію замок по піднебессю. Тепер ви розумієте, яке то було забобонне товариство? Ні, це треба побачити на власні очі.

Сердешна королева з переляку так присмирніла, що навіть не наважилася без моєї згоди повісити композитора. Мені було дуже шкода її, — будь-хто на моєму місці перейнявся б до неї співчуттям, бо вона по-справжньому страждала; я вирішив піти на поблажку й не доводити діла до крайнощів. Поміркувавши трохи, я наказав привести музикантів і зажадав, щоб вони знову виконали “Щастя моє — в твоїх синіх очах”. Пісню було виконано. Я переконався, що королева має цілковиту рацію й дозволив їй повішати весь оркестр. Ця невеличка поступка благотворно подіяла на господиню. Державний діяч небагато доможеться, нав’язуючи підлеглим у кожному випадку свою залізну волю, бо це принижує їх, позбавляє ініціативи і тим самим підриває його власну могутність. Час від часу в малому й незначному потурати підлеглим, коли це не шкодить справі, — ось наймудріша політика.