Читать «Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура» онлайн - страница 56

Але тут я загубив нитку й закуняв, міркуючи про те, який жаль, що люди, наділені такою могутньою силою, — силою, яка дозволяла їм протягом шести годин поспіль, у неймовірно важких залізних панцирах, обливаючись потом, рубати, й штрикати, й гамселити один одного, — не народилися тоді, коли силу їхню можна було б застосувати для чогось корисного. От візьмемо, приміром, осла. Осел наділений не меншою силою, але застосовує її з користю, і всі цінують його саме за те, що він осел; але нікому б не спало на думку цінувати вельможу за те, що він осел. З помісі вельможі і осла Ще ніколи нічого путнього не виходило, й до такого поєднання не слід і вдаватися. Та коли вже помилка зроблена, назад вороття нема, і ніхто не знає, на чому воно окошиться.

Коли я прокинувся й прислухався знову, то зрозумів, що пропустив ще один розділ і що Алісанда уже встигла завести своїх героїв дуже далеко.

— Вони їхали та їхали, аж поки заїхали в глибокий

байрак, геть усіяний камінням; на дні його жебонів прозорий струмочок, що витікав із прозорого джерельця, і коло того джерельця сиділи три діви. “Відколи цей край став християнським, — мовив сер Маргаус, — кожен лицар, що попадав сюди, неодмінно зазнавав дивовижних пригод”.

— Усе ж таки зважай на свою мову, Алісандо! У тебе сер Маргаус, син ірландського короля, висловлюється точнісінько так само, як решта лицарів. А тобі слід було б укладати йому в уста якісь ірландські слівця чи бодай якийсь характерний вигук, щоб зразу видно було, що це говорить він, а не хтось інший, і щоб не треба було щоразу називати його ім’я. Всі великі письменники роблять так! Він у тебе мав би говорити так: “Відколи цей край став з біса християнським, кожен лицар, що попадав сюди, зазнавав з біса дивовижних пригод!” — Відчуваєш? Звучить багато краще!

— …”кожен лицар, що попадав сюди, зазнавав з біса дивовижних пригод.” А й справді звучить багато краще, благородний лорде! Щоправда, трішечки незвично, та нічого, повправляюся — навчуся. І вони під’їхали до дів, і привітали одне одного, й побачили, що на голові старшої діви сяє вінок із щирого золота, а років їй шість десятків чи навіть більше.

— Діві?

— Атож, любий лорде, і волосся в неї під вінком було біле…

— А зуби — ладен закластися! — пластмасові, оті, що йдуть по дев’ять доларів за щелепу, і клацають, і стрибають, мов заведені, коли їси, і геть вискакують з рота, коли смієшся.

— Другій діві було три десятки літ, і на голові в неї сяяв обруч із щирого золота. А третій діві було п’ятнадцять літ…

Хвиля спогадів зринула в моїй душі, заглушивши голос Бенді.

П’ятнадцять літ! О серце моє, розбийся! О кохана моя, назавжди втрачена кохана! Їй було п’ятнадцять літ, моїй красуні, моїй лебідоньці, і я любив її понад усе на світі, а тепер уже не побачу ніколи, довіку! Я згадав про неї, і крила пам’яті перенесли мене за моря-океани часу, в ті туманні, щасливі дні за багато-багато століть уперед, коли я, бувало, прокидався теплого сонячного ранку після снів про неї і казав у трубку: “Алло, центральна!” — лише для того, щоб почути у відповідь ніжне, милозвучне, чарівне, мов небесна музика: “Алло, Хенку!” Вона заробляла три долари на тиждень і цілком заслуговувала на таку платню.