Читать «Джейн Ейр» онлайн - страница 13
Шарлотта Бронте
— Навіть коли б вони були добрі до тебе? Я заперечливо похитала головою.
Я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрі; до того ж я ще почну балакати по-простацькому, стану груба й невихована — схожа на тих бідних жінок, що їх я часом бачила по дворах села Ґейтсхед, коли вони бавили дітей або прали шмаття, — ні, я не здатна була так дорого заплатити за волю.
— Невже твої родичі такі злидарі? Вони робочі люди?
— Хто їх знає. Тітка Рід каже, що коли вони в мене й є, то це жебраки. А я не хочу жебракувати.
— А до школи ти б хотіла ходити?
Я знов замислилась: я до ладу й не знала, що таке школа.
Бесі казала, що дівчат тримають там дуже суворо, закладають їм за спину лінійку, щоб не горбились, і вимагають од них надзвичайної чемності й слухняності. Джон Рід ненавидів школу й лаяв свого вчителя на всі заставки, але Джонові уподобання не були для мене взірцем, і хоч розповіді Бесі про шкільну дисципліну (почуті нею самою від панночок з сім'ї, де вона служила перед тим, як найнялася до Ґейтсхеда) трохи й лякали мене, то те, чого ці дівчата, за її словами, там понавчались, видавалось мені, навпаки, дуже принадним. Вона хвалилася, що вони вміли малювати гарні краєвиди й квіти, добре співали й грали на фортепіано, плели чудові гаманці й вільно читали по-французькому, — врешті мені захотілося і собі всього того навчитись. Крім того, школа означала цілковиту переміну: далеку подорож, розлуку із Ґейтсхе-холом, шлях до нового життя.
— Мені б і справді хотілося вчитися в школі, — висловила я уголос своє бажання.
— Так, так, хто знає, як іще може все обернутись, — мовив містер Лойд, підвівшись. — Дитині потрібно поміняти повітря й місце, — додав він сам до себе, — з нервами в неї не все гаразд.
Увійшла Бесі; тієї ж хвилини надворі почулося рипіння жорстви під колесами карети.
— Це часом не ваша господиня, няню? — запитав містер Лойд. — Я б хотів поговорити з нею.
Бесі запросила його до маленької їдальні й показала дорогу. Як свідчать подальші події, аптекар, мабуть, відважився порадити місіс Рід віддати мене до школи; пораду цю було напевне прийнято дуже радо, бо, коли одного вечора я лежала у ліжку в дитячій кімнаті, а Бесі й Ебот сиділи й шили, Ебот, гадаючи, що я вже заснула, сказала Бесі, з якою вони розмовляли про цю пригоду:
— Думаю, пані навіть рада здихатися цієї вредної, неслухняної дитини. Вона неначе стежить за кожним та щось замишляє.
Ебот, мабуть, щиро вважала мене за якогось маленького Гая Фокса.
Тоді ж таки я вперше дізналася зі слів міс Ебот, що батько мій був бідний священик і що моя мати одружилася з ним проти волі своєї родини, яка вважала, що він їй не пара; старий містер Рід тяжко розгнівався й позбавив її спадщини; через рік після шлюбу мій батько захворів на тиф, відвідуючи злидарів великого промислового міста, де була його парафія, а мати заразилася від батька й померла за місяць після нього.
Дослухавши цю сумну історію, Бесі, зітхнувши, промовила:
— Сердешну міс Джейн теж треба пожаліти, Ебот.
— Еге ж, — відказала Ебот, — була б це мила гарненька дитина, то таку можна й пожаліти в її недолі. А таке гидке жабеня хіба стане хто жаліти?