Читать «Червоні вітрила» онлайн
Александр Грин
Олександр Ґрін
Червоні вітрила
Ніні Миколаївні Ґрін підносить і присвячує автор
22 листопада 1922 р. Ленінґрад
І
ПРОВІЩЕННЯ
Лонґрен, матрос «Оріона», міцного тристатонного брига, на якому він прослужив десять років і до якого прихилився дужче, ніж, буває, син до рідної матері, мусив, урешті, полишити службу.
Сталося це так. Під час одного з його нечастих повернень додому він не побачив, як завжди, — ще здаля, на порозі домівки, — своєї дружини Мері, що вдарялася руками в поли, а потім бігла назустріч до втрати подиху. Замість неї біля дитячого ліжечка, — нового предмету в маленькому будиночку Лонґрена, — стояла схвильована сусідка.
— Три місяці гляділа я її, старий, — мовила вона, — поглянь на свою доньку.
Мліючи, Лонґрен схилився й уздрів восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, понурився і почав крутити вус. Вус був мокрий од дощу.
— Коли померла Мері? — поспитався він.
Жінка розповіла сумну історію, перебиваючи оповідь розчуленим гулюканням дівчинці та запевненнями, що Мері в раю. Коли Лонґрен дізнався про подробиці, рай видався йому трохи світлішим од повітки для дров, і йому подумалося, що вогонь простого каганця, були б вони всі разом, утрьох, для жінки, що подалася в недовідомий край, був би незамінною розрадою.
Місяців зо три тому господарські справи молодої матусі були геть кепські. З грошей, що їх залишив Лонґрен, добра половина пішла на лікування після тяжких пологів, на клопоти за здоров’я новонародженої; врешті, згуба невеликої, проте необхідної для життя суми змусила Мері попросити в борг у Меннерса. Меннерс мав крамницю-трактир і вважався заможним чоловіком.
Мері пішла до нього о шостій годині ранку. Десь о сьомій оповідачка зустріла її на шляху до Лісса. Заплакана і засмучена, Мері сказала їй, що йде до міста заставити обручку. Вона додала, що Меннерс погодився дати гроші, та вимагав за це кохання. Мері нічого не домоглася.
— В нас у домівці немає навіть крихти їжі, — сказала вона сусідці. — Піду я до міста, й ми з дівчинкою перебудемо вже якось, поки повернеться чоловік.
Того вечора була холодна, вітряна погода; оповідачка намарне умовляла молодицю не ходити до Лісса поночі. «Ти намокнеш, Мері, накрапає дощ, а вітер от-от принесе зливу».
Назад і вперед від приморського села становило не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала порад оповідачки. «Доста мені вже очі вам муляти, — сказала вона, — й так уже немає майже жодної родини, де не позичила б я хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі». Вона пішла, повернулася, а наступного дня облягла в гарячці й маренні; негода й вечірня мряка звалили її двобічним запаленням легенів, як сказав міський лікар, якого погукала добросерда оповідачка. За тиждень на двоспальному ліжку Лонґрена лишилося порожнє місце, а сусідка переселилася в його домівку глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було неважко. «До того ж, — докинула вона, — без такого пискляти нудно».
