Читать «Майстер і Маргарита» онлайн - страница 25

Щуролупа взагалі, хоч би де він не з’являвся, всі проводжали поглядами через його зріст, а ті, які бачили його вперше, ще через те, що обличчя кентуріон мав знівечене: ніс йому колись було розбито ударом германської довбні.

Прогупали важкі чоботи Марка по мозаїці, зв’язаний пішов за ним безгучно, цілковита мовчанка запала в колонаді, і чутно було, як туркотіли голуби в саду біля балкона, та ще вода співала муарованої приємної лісні у водограї.

Прокураторові захотілося підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Але він знав, що й це йому не зарадить.

Вивівши в’язня з-під колон у сад, Щуролуп витяг з рук легіонера, котрий стояв коло підніжжя бронзової статуї, бича і, несильно розмахнувшись, ударив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалий і легкий, але зв’язаний як стій повалився додолу, наче йому підрубали ноги, похлинувся повітрям, сполотнів на обличчі й закотив очі. Марк однією лівою рукою, легко, як порожній мішок, висмикнув поваленого вгору, поставив його на ноги і заговорив гундосо, калічачи арамейські слова:

— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не говорити. Стояти рівно. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?

Арештований хитнувся, але опанував себе, обличчя його зажевріло, він передихнув і відповів хрипко:

— Я зрозумів тебе. Не бий мене.

Через хвилину він знову стояв перед прокуратором. Загучав мерклий, недужий голос:

— Ім’я?

— Моє? — похапцем озвався в’язень, усім єством виказуючи готовність відповідати до ладу, не накликати більше гніву.

Прокуратор сказав неголосно:

— Своє я знаю. Не прикидайся дурнішим, ніж є насправді. Твоє.

— Ієшуа, — поспіхом відповів в’язень.

— Прізвисько маєш?

— Га-Ноцрі.

— Звідки ти родом?

— З города Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, праворуч від нього, на півночі, є город Гамала.

— Хто ти по крові?

— Достоту не знаю, — жваво відповів в’язень, — я не пам’ятаю своїх вітця-матері. Мені казали, що мій батько був сирієць…

— Де маєш осідок?

— Я не маю осідку, — ніяково відказав ув’язнений, — я мандрую від города до города.

— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — прорік прокуратор і спитав: — Рідня є?

— Нема нікого. Я один на світі.

— Чи знаєш ти грамоту?

— Так.

— Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?

— Знаю. Грецьку.

Набрякла повіка піднялася, затуманене стражданням око втупилось у в’язня. Друге око лишилося приплющеним.

Пілат заговорив по-грецькому:

— Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?

Цієї миті в’язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:

— Я, чол… — жах промайнув у очах в’язня від того, що він мало не помилився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.

Подив виобразився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але відразу ж знову схилив її до пергаменту.

— Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, — монотонно промовляв прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.