Читать «Майстер і Маргарита» онлайн - страница 18

Високий тенор Берліоза лунав у безлюдній алеї, і в міру того, як Михайло Олександрович забивався в нетрі, куди може забиватись, не ризикуючи скрутити собі в’язи, лише дуже освічена людина, — поет дізнавався дедалі більше цікавого та корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога й сина Неба та Землі, і про фінікійського бога Фаммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, що його вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.

І ось саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, — в алеї з’явився перший перехожий.

Згодом, коли, чесно кажучи, було вже запізно, різні установи подали свої звідомлення з описом цього чоловіка. Порівняння їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низький на зріст, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому — що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу. Третє стисло повідомляє, що особливих прикмет у незнайомого не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих звідомлень нічого не варте.

Передовсім: ні на яку ногу описуваний невідомець не кульгав і на зріст був ані низький ані височезний, а просто високий. Щодо зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він хвацько заломив на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним руків’ям у формі голови пуделя. З вигляду — мав років сорок з гаком. Рот якийсь кривий. Чисто виголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве — чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Словом — чужоземець.

Пройшовши повз лаву, на якій розташувалися редактор і поет, чужоземець зиркнув на них скоса, зупинивсь і раптом сів собі на сусідній лаві за два кроки від приятелів

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ич, і не парко йому в рукавичках!»

А чужоземець обвів поглядом високі будинки, що квадратом облямовували ставок, причому стало помітно, що він бачить цю місцину вперше і що вона його зацікавила.

Він зупинив зір на горішніх поверхах, які сліпуче відбивали пошматоване в шибках сонце, що назавжди йшло від Михайла Олександровича, потім перевів його вниз, де вікна починали передвечірньо темнішати, на щось там поблажливо посміхнувся, примружився, на руків’я тростини поклав руки, а на них підборіддя.

— Ти, Іване, — вів далі Берліоз, — дуже добре і сатирично змалював, наприклад, народження Ісуса, Сина Божого, та тільки сіль у тім, що перед Ісусом ще народилася ціла низка синів божих, як от, скажімо, фінікійський Адоніс, фрігійський Аттіс, перський Мітра. Стисло ж кажучи, то жоден з них не народжувався, і нікого їх не було, як і самого Ісуса, отож треба, щоб ти замість народження і, скажімо, приходу волхвів, зобразив би безглузді чутки про цей прихід. А то виходить із твоєї розповіді, що він і справді народився!..