Читать «Втрачений скарб. Інший світ» онлайн - страница 3

Григорій Микитович Гребньов

— Так… В основі моєї пропозиції лежить цінний скарб і родовий переказ про нього, — сказав гість і послав зеленими повіками щось середнє між сигналом біди і проханням уваги.

Кортец засміявся скрипучим сміхом і сьорбнув з бокала.

— Насамперед, — промовив він, — повинен сказати вам, юначе, а через вас і містерові Греггу, що за радянськими законами все залишене емігрантами в Росії багато років тому оголошене державною власністю. У мене з росіянами вже якось сталося непорозуміння. З мене досить…

Педро Хорхе Кортец добре говорив по-російському, правда, з невеликим східним акцентом. Сказане ним було майже відмовою, але молодий гість добре запам’ятав ту атестацію, яку дав «нащадкові великого конквістадора» містер Семюель Грегг, і тому стійко чекав нагоди: висловитись до кінця. Така нагода відразу трапилась, як тільки господар звернув увагу на запашну підливу до жиго. Джейк Бєльський вкрадливо почав:

— Містер Семюель Грегг прекрасно знає радянські закони… Я теж ознайомився з ними, але справа в тому, сер, що ні мені, ні вам і ні тресту, який ми представлятимемо, не доведеться порушувати ніяких законів.

— Он як? Цікаво…

— Цінності, про які йде мова, — говорив далі гість, — були вивезені в Росію чотири століття тому однією коронованою особою неросійського походження і ніколи Росії не належали. Це можуть легко довести наші юристи.

— О-ла-ла! — з іронічним пафосом вигукнув Кортец, відриваючись од своєї тарілки. — Я не збираюсь воювати за зневажені права коронованих осіб неросійського походження.

— Ви боротиметеся за свій гонорар, сер… — твердо заявив молодий гість.

— І ви теж? — поцікавився Кортец.

— І я теж.

— Скільки вам дає цей старий чікагський гангстер?

— Десять процентів, сер.

— Ого! — Кортец усміхнувся і промовив, дивлячись убік: — Я відчуваю, що ви хочете розповісти мені якусь середньовічну легенду.

— Маєте рацію, сер. Проте гроші ця середньовічна легенда обіцяє цілком сучасні і не ма-лень-кі.

Останнє слово гість проскандував.

— Ну що ж, викладайте вашу легенду, — пробурчав Кортец. — Я вислухав їх не менше як тисячу. Послухаю ще й тисячу першу.

Джейк Бєльський знову сів у крісло, звузив котячі очі і запитав тоном слідчого:

— Ви чули що-небудь про бібліотеку московського царя Івана Грозного, початок якої в п’ятнадцятому столітті поклала візантійська царівна Зоя, або інакше — Софія Палеолог, племінниця останнього візантійського імператора, а згодом — дружина московського великого князя Іоанна Третього?..

Кошлаті брови Кортеца повільно поповзли вгору.

— О! Це справді середньовічна легенда!

— Так от. Старовинна бібліотека, яку багато хто вважав і вважає міфічною, справді існувала й існує… Я — останній із роду князів Бєльських, а один з моїх предків, боярин Іван Дмитрович Бєльський, був великим другом онука Зої — Софії Палеолог, царя Івана Грозного…

Кортец уже впорався з жиго, озброївся зубочисткою і, здавалося, забув про все на світі, крім своїх нереально білих і неприродно рівних зубів.