Читать «Втрачений скарб. Інший світ» онлайн - страница 131

— Звичайно, Нінусю.

— Якщо ви вважатимете, що я зможу бути вам корисним, — промовив, хвилюючись, доктор Васенькін, — то я теж полечу з вами.

— А ви, Клавдію Володимировичу? — звернувся до Берсеньєва Арнаутов.

Берсеньєв похитав головою.

— Я не заперечую проти того, щоб наша знахідка була використана саме так, але… Як ви вважаєте, Костянтине Платоновичу, скільки часу вам потрібно, щоб знайти цей самий… важельок?

— Не знаю, — чесно признався Арнаутов. — Може рік, а може, місяць…

— Усе життя, — насмішкувато мовив Венберг.

— У всякому разі, ця справа терпить. — Берсеньєв важко підвівся з крісла. — Поживемо — побачимо… А поки що, я думаю, треба знову зайнятися оглядом корабля. В ньому безліч таємниць, і ми взнали тільки мізерну часточку їх

До зірок?

Після «другого засідання наукового товариства» події розгорталися надзвичайно швидко. І насамперед відкрилася таємниця зникнення Суо і Уру. Сталося це так.

Арнаутов, старанно досліджуючи «трюми» корабля-міста, ще тиждень тому побачив під «музичною пагодою» чотири довгих блискучих циліндри. Мабуть, ріжки «пагоди» спиралися на них. Арнаутов повідомив про це Майгіна і Берсеньєва.

— Думаю, — сказав він, — що це своєрідні поршні, які піднімають увесь корпус «пагоди». Але як їх приводять у дію, ніяк не збагну…

Звуки, що безперервно лилися з-під вигнутого даху «пагоди», обрадували Ніну. Вона погодилася з Берсеньєвим, що ця музика трохи нагадує «Місячну сонату» Бетховена, тільки оркестровану.

— Я б назвала її «Зоряною сонатою», — промовила дівчина, не звертаючись ні до кого і прислухаючись до ніжного дзвону невідомого інструмента, що зазвучав соло.

— Між іншим… — повільно сказав Майгін і замовк, наче йому щось дивне спало на думку.

— Що? — спитала Ніна.

— Послухайте, Ніночко, адже у вас чудове грудне контральто.

— Прямо-таки чудове, — посміхнулася Ніна.

— Так-так, — Майгін запально потер лоба, щось міркуючи. — Ви знаєте, ваш голос дуже схожий на голос цієї снігової красуні, Еа…

— Ай справді! — вигукнув Берсеньєв.

— Мерсі! — Ніна зробила реверанс.

— Ні, без жартів…

— Я дуже рада, без жартів.

— Надзвичайно схожий!

Майгін і Берсеньєв втупилися один в одного, потім подивилися на Ніну.

— Справа в тому, Ніночко, — сказав Майгін серйозно, — що голосу Еа, як ми переконалися, переглядаючи сцени «ілюзіонів», тут підкоряються деякі механізми… Розумієте?

Ніна похитала головою:

— Не розумію.

Майгін схопив її під руку.

— Ходімо ближче до «пагоди».

— А це дуже цікава ідея! — промовив Берсеньєв.

Майгін, незважаючи на нерішучий опір здивованої Ніни, підвів її до «пагоди». Берсеньєв пішов за ними.

— Співайте! — наказав Майгін.

— Навіщо?

— Співайте ж, вам кажуть!

І Ніна заспівала. Вона заспівала «Нелюдимо наше море», спочатку тихо, а потім, коли раптом зрозуміла, що задумав Майгін, все голосніше й голосніше. І стіни «пагоди» здригнулися! Ніна заплющила очі.

— Співайте, співайте, — напруженим шепотом повторював Майгін.

Стіни піднімалися вгору. Ось вони вийшли з глибоких пазів у «палубі», ось з’явилися під кутами верхівки білих стовпів… Пролунав мелодійний дзвін, і ось уже «пагода» завмерла в повітрі, спираючись, як на палі, на півтораметрові білі гладенькі колони. Ніна замовкла, з захопленням і жахом дивлячись на те, що відкривалося перед нею: на вузькому ложі, застеленому якоюсь легкою пухнастою тканиною, нерухомо лежав юнак, майже хлопчик. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, губи стиснуті у скорботній і жалібній гримасі. Біла, як алебастр, шкіра здавалася матовою, руде волосся мертвою хвилею спадало на узголів’я.