Читать «Щоденник Миколки Синицина» онлайн - страница 94

Серафима Андріївна поклала трубку й усміхнувшись сказала Толі:

— Ну от, як вдало все вийшло. Зараз твоя мама буде тут.

Почувши цю новину, Толя вмить зіскочив з ліжка, але Серафима Андріївна поклала його знову.

— А ти лежи. Навіщо ж уставати? Після уколу завжди полежати треба. Мама прийде, разом додому підете.

Толя лежав і намагався уявити собі, як він буде виплутуватись, коли Славкова мама прийде і побачить його замість Славка.

«Може, признатися Серафимі Андріївні, що я зовсім не Славко?» — думав Толя.

Проте він ніяк не міг наважитися признатись, а тоді Серафима Андріївна вийшла з кімнати, і її довго не було. Побачивши, що вона не повертається, Толя вирішив, що найкраще тепер буде — це втекти звідси. Він уже уявляв собі, як Серафима Андріївна і Славкова мама ввійдуть до кімнати і, побачивши, що його нема, стануть шукати по всій лікарні; Славкова мама, звичайно, злякається ще дужче, але врешті-решт вона все-таки повернеться додому, побачить Славка і заспокоїться.

Продумавши все це, Толя підвівся на ліжку і вже спустив ноги вниз, щоб зіскочити на підлогу, та в цей час двері відчинились, і до кімнати ввійшла Серафима Андріївна, а за нею Славкова мама. Обличчя в неї було бліде і стривожене.

— Ну, от бачите, — сказала Серафима Андріївна. — Він живий і цілком здоровий і навіть сміється.

Толя сидів на ліжку й дурнувато всміхався, дивлячись на Славкову маму.

— Де ж мій син? — запитала Славкова мама, обводячи кімнату розгубленим поглядом і ніби не помічаючи Толі.

— Та ось же, — весело сказала Серафима Андріївна, махнувши рукою в бік Толі. — Невже не впізнали свого сина?

— Де мій син? — глухо повторила Славкова мама. — Толю, де Славко?

— Не знаю, — пробурмотів Толя.

— Ви ж разом були у Євгенка Зайцева. Куди ви від нього пішли? Толю, не приховуй від мене нічого!

— Та який він Толя? Він Славко, — сказала Серафима Андріївна.

— Хто Славко? — здивувалася Славкова мама.

— Та він же. Хто ж іще?

— Слухайте, що все це означає? Ви скажете нарешті, де мій син?

— Та хіба Славко не ваш син?

— Славко мій син, але ж це не Славко, а Толя! Толя Клюквін, розумієте? Скільки разів повторювати вам! Я, здається, збожеволію!

— Чого ж ти сказав мені, що тебе звуть Славко Огоньков? — накинулася Серафима Андріївна на Толю. — Ви мені, громадянко, вибачте, але я не винна. Він мені сказав, що він Огоньков, я і подзвонила вам. Ти навіщо сказав, що ти Огоньков, коли ти зовсім не Огоньков? Ти що, не сповна розуму такі жарти вигадувати? Чи ти, може, злякався, коли під машину потрапив? Ви його не звинувачуйте, громадянко, певно, він од переляку не те, що треба, сказав. Це буває.