Читать «Щоденник Миколки Синицина» онлайн - страница 90
Микола Миколайович Носов
— Навіщо у міліцію? — почав благати Толя. — Я вам кажу правду.
— «Правду, правду»! — пробурчала з досадою стара. — Сподівайся від вас правди!
Вона схопила Толю за руку трохи вище ліктя і потягла на вулицю. Толя дріботів поруч з нею, злякано оглядаючись довкола. Йому здавалося, що перехожі з цікавістю дивилися на нього і здогадувалися, що його ведуть у міліцію, напевно, думали, що він злодій.
Толя ще жодного разу не потрапляв до міліції, і йому дуже не хотілось іти туди. Він рвонувся щосили, але стара ще міцніше вчепилася своїми цупкими пальцями в його руку.
— За що ви його? — запитала жінка, що йшла назустріч.
— Шибку в будинку висадив.
— Куди ж ви його тепер?
— А в міліцію. Куди ж іще?
— Пустіть мене! — просив Толя, намагаючись вирватись. Але стара тримала його, як лещатами.
— А ти не пручайся, — твердила вона. — Від мене однаково не втечеш.
— Пустіть! — благав Толя. — Я сам піду. Не треба мене тримати. Я не втечу.
— Так я тобі й повірила.
Переконавшися, що йому не вирватися з рук Одарки Семенівни, Толя надумав удатись до хитрощів. Він бачив, що вона могла тримати його лише однією рукою, бо в другій у неї була сумка з продуктами.
«Колись рука в неї стомиться, і вона не зможе мене так цупко тримати», — вирішив Толя.
Він перестав вириватись і деякий час ішов спокійно, ніби скорившись своїй долі. Приспавши таким чином пильність старої, він раптово рвонувся і, опинившись на волі, дременув.
— Стій! Стій! — закричала Одарка Семенівна, кидаючись за ним навздогін. — Стій, кажуть тобі! Держіть його!
Зустрічні пішоходи зупинялися, не знаючи, треба їм ловити Толю чи не треба. Один громадянин хотів було його схопити, але Толя спритно шмигнув у нього під рукою і, звернувши з тротуару, помчав бруківкою. Тут йому не загрожували зустрічні пішоходи і він міг розвинути значно більшу швидкість. Одарка Семенівна теж побігла бруківкою, але одразу ж мало не потрапила під вантажну машину.
— Стій! — закричала вона, кинувшись назад на тротуар. — Зупинись негайно ж! Потрапиш під машину!
Але Толя не слухав її. Він вибіг на перехрестя і майнув через дорогу. Одарка Семенівна побачила трамвай, що мчав напереріз Толі, і зупинилася на розі вулиці. Усередині в неї все похололо. Їй здавалось, що Толя ось-ось потрапить під трамвай. Але вагоновожатий, побачивши Толю, стишив хід. Толя перебіг через рейки, але й з другого боку до нього вже котив автомобіль. Бігти назад було пізно. Вереснули гальма. Автомобіль штовхнув Толю в плече і тут же зупинився. Толя впав. Одарка Семенівна впустила на землю сумку й затулила обличчя руками.
Навколо Толі вмить зібралася юрба. Якийсь громадянин одразу ж підбіг до телефонної будки і почав викликати «швидку допомогу». Толя тим часом звівся на ноги.
— Боляче вдарився? — запитав його хтось. — Ти не поранений?
— Ні, — захитав головою Толя.
Шофер виліз з кабіни і підбіг до Толі:
— І звідки ти взявся посеред бруківки, шибенику? Боляче тобі?
— Ні, не боляче.