Читать «Щоденник Миколки Синицина» онлайн - страница 79

Проте їй усе було ніколи, і вона ніяк не могла вибратись піти до школи. Татові вона боялась говорити про погані оцінки Гени, бо татові завжди було прикро, коли дізнавався, що його син погано вчиться. Нічого не підозрюючи, він щовечора з цікавістю розпитував Гену про його трудові успіхи і навіть занотовував до свого записничка, скільки він зібрав за день брухту. Гена для більшої правдоподібності вигадував різні небилиці. Вигадав навіть, що вчителька Антоніна Іванівна поставила його в приклад усьому класові і помістила його прізвище на Дошку пошани.

Нарешті настав день, коли Гена одержав найгіршу оцінку, яка тільки буває на світі, тобто одиницю, та ще з такого важливого предмета, як російська мова. Він, звичайно, нічого не сказав мамі, а просто взяв санки і пішов «збирати брухт»; тобто це він тільки так казав, що йде збирати брухт, а насправді пішов, як завжди, кататись.

Коли він пішов, мама згадала, що не перевірила його оцінок. Вона дістала із сумки щоденник і побачила, що в нього там «кіл», просто кажучи, одиниця.

— Еге! — з прикрістю сказала вона. — Це, нарешті, обурливо! Що вони там собі в школі думають! Дитина одиниці приносить, а у них тільки брухт на думці!

Кинувши усі свої справи, вона заквапилась до школи. На її щастя, Антоніна Іванівна ще не пішла. Побачивши Генину маму, вона сказала:

— От добре, що ви прийшли. Я вас викликала, щоб поговорити про успіхи Гени.

— Як це ви мене викликали? — здивувалась Генина мама. — Мене ніхто не викликав. Я сама прийшла.

— Хіба ви не одержали моєї записки? — запитала вчителька.

— Ні.

— Дивно! — сказала Антоніна Іванівна. — Я ще позавчора звеліла Гені передати вам записку.

— Може, ви помилились? Ви, напевне, комусь іншому звеліли, а не Гені.

— Ні. Як же я могла помилитись?

— Чому ж Гена не передав мені?

— Треба буде у нього про це запитати, — сказала Антоніна Іванівна. — А зараз я хотіла з'ясувати, чому Гена став гірше вчитися. Мені незрозуміло, чому він дома не робить уроків.

— Що ж тут незрозумілого? — усміхнулась Генина мама. — Самі примушуєте дітей збирати брухт, тоді дивуєтеся, чому діти уроків не роблять.

— До чого ж тут брухт? — здивувалась учителька.

— Як — до чого? Коли ж їм робити уроки, якщо треба брухт збирати? Ви б самі подумали.

— Щось я вас не зовсім розумію. Ми не перевантажуємо учнів цією роботою. В збиранні брухту вони беруть участь раз на тиждень. Це не може перешкодити їхнім заняттям.

— Ха-ха-ха! Раз на тиждень! — засміялась Генина мама. — Та вони щодня збирають. Гена зібрав майже цілу тонну.

— Хто вам сказав?

— Гена.

— Он як! Якщо хочете знати, то ваш Гена не те що тонни, ані кілограма не зібрав, ані грама, ні півграма! — з обуренням сказала вчителька.

— Як ви можете таке говорити? — скипіла Генина мама. — Він хлопчик чесний, він не стане обдурювати. Ви ж самі поставили його за приклад усьому класові і вивісили на Дошку пошани.