Читать «Щоденник Миколки Синицина» онлайн - страница 49

— Алло, — кричу я.

«Дзз-з-и! Ззи-и!»

— Чим ти там дзижчиш?

— Мухою.

— Якою мухою?

— Ну, просто мухою. Я її держу перед трубкою, а вона крильцями махає і дзижчить.

Цілий вечір ми з Мишком дзвонили один одному і вигадували різні штуки: співали, кричали, гарчали, мукали, навіть пошепки розмовляли — все було чути. Уроки я закінчив пізно й думаю:

«Подзвоню ще раз Мишкові, перед тим як лягти спати».

Подзвонив, а він не відповідає.

«Що ж це? — думаю. — Невже телефон зіпсувався?» Подзвонив ще раз — знову нема відповіді. Думаю: «Треба піти довідатися, в чому справа».

Прибігаю до нього… Лелечко! Він телефон поклав на стіл і ламає. Батарею з апарата витяг, дзвоника розібрав й вже трубку розгвинчує.

— Стій! — кажу. — Ти навіщо телефон ламаєш?

— Та я не ламаю. Я тільки хочу подивитись, як його збудовано. Розберу, а потім складу назад.

— Та хіба ти складеш? Це тямити треба.

— Ну я й тямлю. Що тут ще не тямити!

Він розгвинтив трубку, вийняв з неї якісь залізячки і почав відколупувати круглу платівку, яка всередині була. Платівка випала, і з трубки посипався чорний порошок. Мишко злякався і почав збирати порошок назад у трубку.

— Ну, от бачиш, — кажу, — що ти накоїв!

— Нічого, — каже, — я зараз складу все, як було.

І став складати. Морочився, морочився… Гвинтики маленькі, загвинчувати важко. Нарешті склав трубку, тільки залізячка в нього одна залишилась і два гвинтики зайвих.

— А це звідки — залізячка? — питаю.

— Ох я роззява! — каже Мишко. — Забув! Її треба було там усередині прикрутити. Доведеться знову розбирати трубку.

— Ну, — кажу, — я піду додому, а ти, тільки-но буде готове, подзвони мені.

Пішов я додому й чекаю. Чекав, чекав, так нічого не дочекався і спати ліг. Ранком телефон як задзеленчить! Я зіскочив неодягнений, ухопив трубку і кричу:

— Слухаю!

А з трубки у відповідь:

— Ти чого рохкаєш?

— Як це — рохкаю? Я не рохкаю, — кажу я.

— Кинь рохкати! Говори по-людському! — кричить Мишко.

— Я й говорю по-людському. Навіщо мені рохкати?

— Ну, годі тобі пустувати! Однак я не повірю, що ти порося до кімнати притяг.

— Та кажуть же тобі, що ніякого поросяти нема! — розсердився я.

Мишко замовк. Через хвилину приходить до мене:

— Ти чого рохкав по телефону?

— Я не рохкав.

— Я ж чув.

— Та навіщо ж мені рохкати?

— Не знаю, — каже. — Тільки у мене в трубці все «рох-рох» та «рох-рох». Ось піди, коли не віриш, послухай.

Я пішов до нього, подзвонив по телефону.

— Алло!

Спочатку нічого не було чути, а потім потихеньку так:

«Рох! Рох! Рох!»

Я кажу:

— Рохкає.

А у відповідь знову:

«Рох! Рох! Рох!»

— Рохкає! — кричу я.

А з трубки невгаває: «Рох! Рох! Рох! Рох!»

Тут я зрозумів, у чому справа, і побіг до Мишка.

— Це ти, — кажу, — телефон зіпсував!

— Чому?

— Ти розбирав його, от і зіпсував у себе в трубці щось.

— Мабуть, я щось неправильно склав, — каже Мишко. — Треба поправити.

— Як же тепер поправиш?

— А я подивлюся, як твій телефон зроблено, і свій зроблю точнісінько так.

— Не дам я свого телефону розбирати!

— Та ти не бійся! Я обережно. Треба ж полагодити!

І почав лагодити. Копирсався, копирсався — і полагодив так, що зовсім нічого не чути. Навіть рохкати перестало.