Читать «Баранкін, будь людиною!» онлайн - страница 52

Щоб остаточно опам'ятатися, я ще трохи полежав у траві, потім трохи посидів, а потім устав, обтрусив штани і, сховавши руки в кишені, попрямував додому. Я йшов, нікуди не дивлячись, уп'явшись у носаки власних черевиків. У голові шуміло, все тіло нило, неначе мене відлупцювали палицями, а нога, покусана мирмиками, так боліла, що на неї було боляче ступати. Разів п'ять чи шість я натикався на перехожих, і вони щоразу мені казали: «Під ноги треба дивитися, хлопче!» — ніби я не під ноги дивився, а кудись, уже не знаю й куди.

Не пам'ятаю, як я дістався до свого двору, бо йшов як уві сні і отямився лише тоді, коли наразився животом на хвіртку.

Не виймаючи рук із кишень, я буцнув ногою хвіртку, підійшов до лави й сів. У дворі все було, як і раніше. Як і раніше, з акацій зривались веселі зграйки горобців, над клумбою пурхали метелики, а по лавці бігали чорні мурашки. Все було на своїх місцях. Не було лише Костя Малиніна. Не було і вже не буде більше ніколи. Та й самого мене теж, мабуть, не було, тобто взагалі я був, але був я вже зовсім якийсь не такий. Я сидів на лавочці сам не свій. Мені все здавалося, ніби я тільки-но повернувся з дуже-дуже далекої й дуже небезпечної мандрівки, в яку я вирушив із своїм другом Костем Малиніним багато-багато років тому назад. Вирушив разом з Костем, а повернувся один. І тепер усе життя буду один, зовсім один…

Я затулив лице руками і заплакав, заплакав перший раз у своєму житті. Сльози текли по руках, по щоках, по шиї і навіть по животі. Сиджу, реву, а сльози біжать і біжать. Я навіть здивувався: звідки у людини стільки сліз? А втім, якщо людина ні разу за життя не ревла, то у неї за весь цей час цілком ймовірно могло зібратися стільки сліз.

— Баранкін! Ти чого рознюнявся? — зовсім несподівано звідкілясь почув я голос Костя Малиніна.

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТА

Ми існуємо!

— Кость, — сказав я, перестаючи схлипувати і обливатися горючими сльозами. — Це ти?

— Я, — сказав голос Костя Малиніна згори.

Голос був глухий і далекий, ніби із неба.

— Ти вже… там?

— Де — там?..

— Ну, де там, на тому світі, чи що?

— На якому тому світі?.. Я на паркані, а не на тому світі, що це ти городиш?..

— Ну, чого ти мене, Малинін, дуриш? Я ж сам бачив, як тебе з'їв стриж. Отже, ти не можеш сидіти на паркані.

— Кого з'їв стриж? Мене?.. Він тебе з'їв, а не мене, я своїми очима бачив.

— А я тобі кажу, він тебе з'їв!

— Як же він мене з'їв, коли я живий, живий-живісінький сиджу на паркані? Розплющ очі — і переконаєшся!

— «Розплющ»! А коли я боюся?

— Чого ти боїшся?

— Я очі розплющу, а тебе нема, ти не існуєш, — сказав я і знову вилив цілих два ручаї сліз.

— Гаразд, — сказав згори голос Костя Малиніна, — зараз ти переконаєшся, існую я чи не існую.

Вгорі щось завовтузилось, зашаруділо і потім плигнуло мені на плечі. Я гепнув на землю і розплющив очі. Кость Малинін був живий, у цьому не було ніяких сумнівів.

Він сидів на мені верхи, гамселив мене кулаками і примовляв:

— Ну, то існую я чи не існую? Існую чи не існую?

— Існуєш! — закричав я зраділо, і ми з Костем покотилися по траві, встеленій жовтим осіннім листям. — Кость Малинін із сімейства Малиніних існує!!! Уррра!!! Уррра!!!